Збруч об’єднує

На берегах прадавньої річки Збруч, води якої бережуть тисячолітні таємниці,

відбулася зустріч керівництва та громадськості Гусятинщини та Чемеровеччини. Священики смт Гусятин Тернопільської області і с.Гусятин Хмельницької обл. відправили молебень за єдність української держави, мир та спокій на нашій землі.

І ще трішки про історію…

У результаті революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії постали дві українські держави: Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. Вони відрізнялися між собою політичними, економічними, соціальними і міжнародними орієнтирами. Це було зумовлено як історичною долею цих земель, так і обставинами, що склалися.

В УНР основна увага приділялась соціальним питанням, правам національних меншин, у той час як у ЗУНР основне питання було національне. Суттєво різнилася у правах еліта двох держав. При владі в УНР знаходились молоді діячі, які у своїй діяльності значною мірою керувалися революційним романтизмом. Уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, яка мала великий досвід парламентської боротьби і в своїй діяльності виходила з потреб моменту.

Незважаючи на розбіжності і власні амбіції, лідери двох українських держав перед обличчям смертельної небезпеки прийшли до згоди про об’єднання. Здійснювалась мрія багатьох поколінь борців за незалежність і соборність України.

Ініціатором об’єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у тяжкому становищі перед обличчям польської та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у Гетьмана П. Скоропадського військової і морально-політичної підтримки. П. Скоропадський пообіцяв підтримку. До Львова було відправлено спеціальну комісію, а також незначну кількість зброї. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: “Державному Секретаріатові проробити потрібні заходи до з’єднання всіх українських земель в єдину державу”.

Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які призвели до повалення Гетьманату, а також Перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію.

Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх об’єднавчому процесу.

1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір про об’єднання. З січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславі урочисто проголосила з’єднання ЗУНР з УНР в одну суверенну Народну республіку. 16 січня 1919 р. делегація ЗУНР відбула до Києва.

Святковий Акт злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12 годині. Державний секретар ЗУНР Цегельський зачитав і передав Винниченку ухвалу Української Національної Ради від З січня 1919 р. Представник Директорії Ф. Швець виголосив Універсал, у якому зазначалося: “. . . Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України.

Віднині є єдина незалежна УНР. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з’єднати всі спроби своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро і щастя робочого люду”.

Також в Універсалі зазначалося, що Акт злуки має бути затвердженим Установчими зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР (ЗОУНР) залишалась при своїх власних законодавчих і виконавчих органах.

Рішення про злуку було затверджено на Трудовому конгресі, який відбувся 22 січня 1919р. Євгена Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу Галичині уряд УНР виділив 500 млн гривень, надав військову і продовольчу допомогу.

Проте до справжнього об’єднання справа не дійшла. Через декілька днів після проголошення злуки Директорія змушена була покинути Київ під ударами Червоної Армії. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним, і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його денонсував. Як зраду сприйняли галичани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920р.

Незважаючи на невдачу, Акт 22 січня 1919 р. має велике історичне значення як факт реального об’єднання українських земель у єдиній соборній державі.

 

Трипільська культура

До уваги відвідувачів хочу запропонувати цікаві факти із життя наших предків, оскільки численні залишки їхнього існування знайдені на околицях Гусятина. Це кераміка, знаряддя праці, прикраси, культові речі. Дещо представлено в нашому краєзнавчому музеї, багато в приватних колекціях. Своє бачення цієї епохи нам пропонує у своїй науковій праці Олександр Стражний.

Трипільці – найбільш раннє на території України осіле населення. Обрали вони цей край тому, що знайшли тут найліпшу для сільського господарства землю. Ніде в Євразії – ні на схід, ні на північ, ні на захід – немає такого багатющого чорнозему. Іти з цієї території, шукати землю кращу, більш родючу – безглуздо. Щоб покинути таке багатство, потрібно бути сліпим. Сліпими давні народності не були. І тому їхні нащадки нікуди звідси не йшли – незважаючи на всі катаклізми, вони продовжували жити там, де жили, продовжували вирощувати той же хліб, розводити тих же свійських тварин.

images (2)

Трипілля, як висока цивілізація, як і всі високі цивілізації, припинила своє існування тоді, коли це стало завгодно Історії. Але якщо придивитися до виробів місцевих племен наступних поколінь – культур бронзового століття: “ямників”, “катакомбників”, “зрубників”, ми помітимо, що на їхньому посуді присутні трипільські символи. Вони чітко виявляються й у кераміці залізного віку (скіфо-грецького періоду), на сірих вазах Черняхівської культури. Той же орнамент, ті ж сільськогосподарські технології, такі ж самі обряди. Навіть зараз в Україні можна зустріти обмащені глиною, яскраво розфарбовані “трипільські” мазанки, а символіка українських візерунків на рушниках і сорочках має прототипи у трипільських керамічних розписах – 180 поколінь між українцями й трипільцями пов’язані тисячами ниточок традицій, спільних цінностей, вірувань і тисячами павутинок ментальності.

images

          У жорнах історії

Зараз я коротенько розповім про те, що ви, ймовірно, і без мене знаєте – про культуру, економіку, релігію трипільців. Навіщо все це описувати, чи не краще перейти одразу до менталітету? Літератури про Трипілля досхочу, трипільська кераміка експонується в історичних і художніх музеях, регулярно проводяться всілякі виставки. Однак, на диво, багато українців, навіть люди з вищою освітою і вельми жвавою думкою, про Трипілля взагалі ніколи не чули! Хоча що тут дивуватися – адже в школі ми цього не проходили, і в Інтернеті трипільські рекламні банери не стрибають. Так що для початку – кілька загальних фактів, за якими надалі можна буде зробити відповідні висновки.

Ареал осілості трипільців займав величезний простір – від Трансильванії до Дніпра, від Волині до узбережжя Чорного моря. Назва “Трипілля” умовна. Так зветься містечко під Києвом, де 1897 року чеський археолог Вікентій Хвойка виявив перші сліди цієї культури. В Румунії вона називається Кукутени.

Трипільські поселення з’явилися, як ми вже згадували, в 5400-х роках до н. е. У 4600–4200 роках із Карпат, Центральної Європи й Азії сюди ринув потужний потік “емігрантів” – тих, хто сподівався знайти на цій території краще життя: швидко зросла кількість поселень, виникли міста, з’явилися культові архітектурні споруди, витвори мистецтва, протописемність, взагалі – народилася цивілізація. 4100–3200 роки – це період розквіту трипільської культури, ремесел, металообробки. З 3200-х років з невідомих причин економіка трипільців почала згасати, занепали міста, спростилася соціальна структура, зникло гончарне ремесло, власне, зникла цивілізація.


          Національність

Трипільська культура разюче схожа з культурою островів Егейського моря. Це дало привід стверджувати, що в той час від Криту до Дніпра був спільний культурний простір. Можливо, не лише культурний, але й етнічний.

Хто до кого прийшов – “ми” заселили Середземномор’я або “вони” Придніпров’я? Вчені вважають, що прийшли до нас вони. А коли так, перші колоністи трипільських земель – середземноморці.

Дослідження некрополів наступних часів свідчать, що населення пізнього Трипілля було вкрай неоднорідним. Це був конгломерат різних народів, племен і субетносів, які протягом понад двохтисячолітньої історії привнесли в трипільську культуру свої звичаї, мову, знання, технології, вірування. Але все-таки середземноморський і протоєвропеоїдний типи черепів зустрічаються частіше від інших.
          Особистість – суспільство

Трипільці переважно були селянами. Їх побутово-господарський комплекс, як вважається, належав одній родині. Розповсюджений тип поселення – “хутір”, що складався з 7–15 малих сімей, швидше за все близьких родичів. Такий спосіб життя мало чим відрізнявся від устрою інших розвинених суспільств того часу – Дворіччя, Північної Африки, Центральної Америки.

Однак мешкали трипільці не лише на хуторах, але й у величезних, як на той час, містах. Вони знали, як облаштувати життя багатотисячних колективів, як цими колективами керувати. Безсумнівно, у них були і міський “голова”, і бюрократія, і “міліція”. А можливо, і самобутні ЖЕКи, РАГСи, витверезники, в’язниці. Не виключено, що трипільський “мегаполіс” був своєрідним праобразом античного міста-держави.

З високим ступенем імовірності можна припустити, що життя в трипільському суспільстві було ледь не райським – тихим, мирним, спокійним. Адже в них не було ворогів! Лук – улюблена зброя. Але ознак військових зіткнень немає! Знайдено лише сліди незначних конфліктів – кілька десятків (всього-на-всього!) наконечників стріл чи в тому чи в іншому місці. Схоже, що на трипільські поселення не тиснули дикі степові племена – їх у той час просто не існувало. Хоча коня й було приручено, але,  судячи по збруї, у військових цілях його не використовували.

Особлива роль у трипільському суспільстві належала жінці. Її день минав у турботах: вона розтирала зерно, носила воду, годувала живність, розфарбовувала мисочки й глечики, ткала полотно, шила одяг, майструвала зі шкіри взуття – судячи з неймовірної кількості жіночих глиняних статуеток, жінка в трипільському суспільстві користувалася величезним авторитетом.

images (10)

          Економіка

          У період із 5500 до 4000 р. до нашої ери на Землі відбулася так звана землеробська революція – перехід від збирання рослин до їх вирощування, від полювання на тварин до їх розведення. І племена Трипільської культури перейшли до головної статті своєї економіки, сільськогосподарського виробництва, якщо не першими, то принаймні набагато раніше, ніж мешканці інших регіонів планети.  Адже умови були оптимальні.

Обробляючи землю, трипільці жили на одному місці 50–70 років. Земля виснажувалася, і вони переходили на сусідню територію. Дослідники стверджують (і для цього є всі підстави), що їхнє сільське господарство було настільки розвинене, що продукцію ніде було подіти – Трипільська цивілізація була одними з перших суспільств, яке вирішило проблему продовольства. Продуктів вистачало не лише для себе – у великій кількості вони експортувалися на Кавказ, у Єгипет, Месопотамію, Малу Азію, на Балкани.

Трипільці були не лише вправними хліборобами, але й обдарованими ремісниками. На ранніх етапах їхні знаряддя праці були кам’яними, але в 3600–3150 р.р. до н. е. вони вже мали майстерні з обробки головної неолітичної сировини – кременю, який використовували для виготовлення наконечників стріл, серпів, скребків, сокир та інших вкрай необхідних у господарстві речей.

images (5)

Світ розпочав освоювати бронзу наприкінці ІІІ тисячоліття до н. е. Трипільські бронзові вироби датуються V тисячоліттям до н. е.! Уже на той час трипільці використовували велику кількість мідних знарядь високої якості, на яких не було ні газової пористості, ні тріщин.

Рідко якому народові не хотілося б привласнити собі винахід колеса. Однак у той час як світ вважає, що перше зображення колеса зустрічається на шумерських фресках півдня Месопотамії (3200 р. до н. е.), на трипільських керамічних фігурках воно присутнє (якщо вірне датування) в 5000-х роках до н. е. І зображення коня в археологічних матеріалах Трипілля зустрічається набагато частіше, ніж в інших культурах того часу. Як і статуетки інших свійських тварин – корів, биків, свиней, кішок, собак.

          Культура

Щодо Трипілля існує безліч суперечливих точок зору. Але коли йдеться про культуру цих племен, навіть найстрашенніші скептики вимушені визнати, що трипільська культура, передусім кераміка, є безсумнівним світовим феноменом.

Майже у кожному трипільському житлі археологи знаходять від 30 до 200 високохудожніх керамічних виробів – блюдечок, мисочок, глечиків, кубків, амфор, кратероподібних фруктівниць. Якість посуду бездоганна – він тонкий, гладенький, майстерно розфарбований у білий, чорний, червоний і темно-каштановий кольори. Ритміка орнаменту досконала, він насичений символами і якимись знаками. Ймовірно, ці знаки – первісна магія, звернення до потойбічних сил, прохання про заступництво, захист і спроба цими силами керувати. Не виключено, що егейсько-трипільська художня кераміка дала поштовх виникненню античної кераміки, яка з’явилася в 2000–1850-х роках до н. е.

У кожному трипільському будинку стояв ткацький верстат, іноді навіть два. Трипільські господарки були великими майстринями з виготовлення сорочок, суконь, спідниць. Вони прикрашали свої вироби оригінальним кольоровим орнаментом. Зверху на сукню трипільські модниці зодягали намисто з мідних, кам’яних, скляних (так-так, уже в той час – скляних!) намистинок, морських і річкових черепашок. Вони розумілися й на прикрасах із золота та срібла.

          Архітектура

Поряд з культурою світовим феноменом трипільців є їхні величезні міста із чіткими рядами двоповерхових котеджів, з розумом спланованими вулицями, розмашистими майданами. Усе це трипільці не мали можливості звідкись скопіювати – адже розміри європейських міст того часу в десятки разів менші: якщо десь мешкало 500 чоловік – це о-го-го! Багато! А в трипільців про “багато” були свої уявлення. Їхні міста нараховували понад 10 тисяч жителів! Чимало дослідників (підкреслюю – серйозних дослідників) не сумніваються в тому, що саме трипільці створили першу у світовій історії міську цивілізацію.

images (1)

Навіщо їм потрібні були ці “мегаполіси”? Хто їх знає. Одні кажуть – для захисту від степовиків, інші – нібито степовиків тоді ще не було, а міста – це осередки соціального, економічного й релігійного розвитку. А може, просто – як Токіо, Москва або Нью-Йорк, виникли самі собою й розрослися. Не виключено, що через сім тисяч років і наші нащадки будуть гадати: і навіщо їм (тобто нам) потрібні були ці Нью-Йорки?

Були у трипільців, певна річ, і одноповерхові будинки, “мазанки”. Як зайдеш, праворуч – піч, ліворуч – лава з посудом, прямо – на самому видному місці – вівтар.
          Релігія 

На домашньому вівтарі трипільців обов’язково були присутні глиняні фігурки тих Вищих Сил, яким вони вклонялися: Богині-Матері – символу материнства й родючості, бика – символу обробки землі й багатства, змії – символу спритності, голуба – символу неба. Сакральні уявлення трипільців утілено не лише в глиняних статуетках, але й у візерунках на кераміці – зображеннях сонця, спіралі, хреста, кола, хвиль, “всевидящого ока Долі”. Ці уявлення загалом збіжні зі світоглядом народів, що з’явилися потому – античних греків, скіфів, кельтів, слов’ян. Власне, нічого дивного в цьому немає – все язичницьке світосприймання подібне: триярусний поділ світу, поклоніння Небу, Землі, Воді і силам природи, культ Великої Матері. На трипільських фігурках богиня Мати-Земля іноді постає з піднятими руками – як і слов’янська богиня родючості Мокоша, як і Софіївська Оранта. Культ Богині-Матері спільний для Трипільської цивілізації й спорідненої цивілізації Криту. Звідти він перейшов у античність і відродився в поклонінні одній із найбільш шанованих богинь Риму й Греції – Матері богів і смертних Кібелі.

Однак, попри всі спільні риси стародавніх сакральних поглядів, трипільське суспільство йшло своїм шляхом, створило й розвинуло власні релігійні уявлення й власні ритуали. Наприклад, популярний “китайський” символ інь-ян – дві змії, що зливаються в нескінченному коловороті гармонії й руху, вперше зустрічається у трипільців.

images (6)

Особливе місце в житті трипільців належало Храму. Він був яскраво розфарбований, з орнаментом, високими арками, хрестоподібним вівтарем і жертовною чашею. Н. Бурдо, яка займалася реконструкцією сакрального комплексу Трипілля, дійшла висновку, що в основі трипільського храму втілено ідею Відродження: через певні ритуали людина прагнула досягти безсмертя своєї душі.
          Мова 

На жаль, вчені поки що не мають у своєму розпорядженні магнітофонних записів трипільських ораторів. Письмових джерел теж немає: чи то символи, чи орнамент. Письменники в них, судячи з усього, повагою не користувалися.

Як же тоді можна робити якісь висновки про “трипільську мову”?

А ось як. Проаналізувавши слов’янські мови, лінгвісти виділили слова, які не мають відповідних аналогів у споріднених індоєвропейських мовах – германських, романських, індійських, іранських і т. д. Така ж копітка процедура була проведена й з давньогрецькою мовою. У підсумку дослідники отримали пласт лексики, яка начебто невідомо звідки взялася. Але оскільки щось з нічого не виникає, то вважається, що “невідомі науці” слова успадковані з мови суспільства більш давнього, яке мешкало на цій території. Тобто – трипільського.

І що ж це була за мова?

Вчені вважають, що головною особливістю мови Трипілля були переважно слова з відкритими складами. Відбитки такої ж мовної структури виявлено на Криті й у Малій Азії. Це свідчить про те, що мова носіїв Трипільської культури, швидше за все, належала до групи давніх чорноморсько-середземноморських.

У давньослов’янській мові теж переважали відкриті склади, простежувалася тенденція до рівномірного чергування голосних і приголосних. Але з усіх слов’янських мов в українській це збереглося найбільш виразно. Українська мова успадкувала з “трипільської” ще й найбільшу кількість слів. Зокрема: батько, борвій, вирій, віл, голуб, горіх, жито, іскра, кермо, кібець, кінь, кобила, колиба, крісло, ліс, малина, меч, мідь, могила, олово, равлик, свинець, срібло, теля, тиква, хліб, а також імена й культи деяких язичницьких богів і назв географічних об’єктів.

На думку Ю. Мосенкіса, українська мова запозичила з мови Трипілля ті звукові риси, які зараз усвідомлюються як її особлива “милозвучність”. Вчений вважає, що саме завдяки зв’язку з “трипільською”, українська мова, на відміну від російської або польської, належить до групи середземноморських.
          Писемність   

Чи мали трипільці писемність – улюблена тема диспутів українських ерудитів. Часто-густо можна зустріти такі повідомлення: “На підставі дешифрувань написів трипільської культури маємо повне право твердити,  що не фінікійці були винахідниками буквено-звукового алфавіту. Його за багато сторіч до найстародавніших зразків фінікійського письма винайшли… племена, які жили на території сучасної України й відомі під ім’ям трипільців.

Давайте розберемося, як на Землі виникла писемність.

У ІХ тисячолітті до н. е. на території Близького Сходу вже існував засіб зберігання й передачі інформації. Це була система глиняних кульок, де кожна кулька позначала один об’єкт (корову, барана й т.п.). У V тисячолітті до н. е. кульки почали вміщувати в спеціальні контейнери, на поверхні яких наносили символи – стислий опис того, що знаходиться всередині. Але писемність як така з’явилася приблизно в 3300-х р. до н. е. у шумерів. Їхні клинописні символи були здатні відображати не лише адміністративні записи, але й літературні твори, наприклад, такі, як “Поема про Гільгамеш”.

Починаючи з ІІ тисячоліття до  н. е. писемність з’явилася у фінікійців, приблизно тим же періодом датується виникнення ієрогліфів у єгиптян і вавілонян, а через тисячу двісті років адаптували для себе фінікійський алфавіт греки – зауважте, лише у VІІІ ст. до н. е. Навіть поеми Гомера “Іліада” та “Одіссея” за життя автора побутували лише в усному викладі й були оформлені в рукописи лише в VІ ст. до н. е. Гомер не записав свої вірші не лише тому, що був незрячим. Просто в Греції тоді ще не було писемності. Найдавніший із відомих людству грецьких написів, що увіковічив ім’я переможця Олімпійських ігор, датується 776 роком до н. е. І те, що у трипільців була писемність задовго до фінікійської, задовго до єгипетської або грецької – як би хотілося в це повірити! Однак серйозні дослідники роблять невтішний для українців висновок: писемності трипільці не мали.

“Дозвольте, – заперечують оптимісти, – адже вони мали якісь знаки?! Їх тільки на майданецькому посуді виявлено 239!”

“Так, мали, – відповідають скептики. – Але їх і досі  не розшифровано”.

“Та що ж то за шифрувальники, що тулять сюди давньогрецьку й інші мови! Це все одно, що спробувати розшифрувати П’яту симфонію Бетховена за допомогою російсько-турецького словника!” – гарячкують прихильники існування писемності.

“Трипільські символи – лише орнамент”, – парирують скептики.

“Ну то й що? – не здаються оптимісти. – У той час в орнаменті випадкових знаків не використалося. Усі ці крапки, спіралі, кола, ромбики, трикутники й заміняли їм писемність. Дві хвилі могли позначати воду, ромб – землю, ромб із хрестом – поорану землю, ромб із хрестом і крапками – засіяне поле. Ми й зараз користуємося такою символікою. Згадайте хоча б дорожні знаки!”

Саме з таких позицій підійшов до розшифрування трипільських письмових символів шумерознавець Анатолій Кіфішин. У своєму дослідженні “Давнє святилище «Кам’яна Могила». Досвід дешифрування протошумерського архіву ХІІ–ІІІ тисячоліття до н. е.” він стверджує, що йому вдалося розшифрувати чимало трипільських піктограм,  які засвідчують, що трипільські “шекспіри” ще не вміли записувати на глиняних табличках свої поеми, однак прагматичні дбайливі господарі, використовуючи піктограми “зерно”, “ячмінь”, “мотика”, “плуг”, “колесо”, вели облік матеріальних цінностей, відзначаючи на особливих жетончиках кількість виготовленої сільськогосподарської та ремісничої продукції.

І як на це реагує офіційна археологічна наука?

А ніяк. Її представники просто не звертають на гіпотезу Кіфішина жодної уваги, або заявляють, що то дурниця.

На жаль, вчені мають для цього деякі підстави. Однак визнання того, що трипільські піктограми з’явилися, можливо, раніше за шумерські, має докорінно змінити розуміння першовитоків людської цивілізації. Втім, для цього потрібно подолати звичні стереотипи мислення. А це, певно, найскладніше.

І все ж, перед нами безсумнівний історичний феномен – початкова фаза виникнення писемності. Тільки на відміну від Шумеру, в Трипіллі ця фаза не була втілена в закінчену знакову систему, так і залишилась на рівні протописемності – передачі інформації через піктограми, малюнки, візерунки. Зрештою, не обов’язково ж дряпати на черепку І LOVE YOU! Можна що-небудь намалювати. І мороки менше, і зовсім неписьменна панночка відразу ж усе втямить.
          Менталітет  

Не завжди просто відобразити менталітет тієї країни, в якій ти прожив багато років як емігрант. Важко розібратися в ментальності навіть власної країни, у якій пройшло твоє життя, де, здавалося б, знаєш усе вздовж і впоперек. Та ж  автор, бачте, зібрався робити висновки про менталітет трипільців. Чи не занадто він самовпевнений? Чи не забагато на себе бере?

Так, забагато. Але вибір у мене такий: або брати на себе забагато, або взагалі нічого – виключити комп’ютер і йти пити пиво. Друге, звичайно, привабливіше. Тим паче, що цю книгу мені ніхто не замовляв, і чи буде вона видана – невідомо. Але якщо ви тримаєте її в руках, то вона все-таки вийшла. Отже, підемо першим шляхом – самовпевненим.

Тож про менталітет трипільців ми можемо лише здогадуватися. І здогади ці такі.

Ментальність будь-якого аграрного суспільства базується на архетипі землі. Цей архетип був визначальним і в менталітеті трипільців. Вони, як і годиться хліборобам, були людьми відкритими, прагматичними, працьовитими. А з огляду на їхнє середземноморське коріння й південне місце проживання – компанійськими, веселими, доброзичливими. Про життєрадісність трипільців свідчить гама кольорів на їхній кераміці – у залах історичних музеїв трипільську експозицію видно здалеку. Вона яскрава, ефектна, сонячна – немов полотна Ренуара серед сумних картин тих художників, які, окрім сірої фарби, інших не визнають. Якщо ми поглянемо на свій домашній посуд, а потім на посуд трипільців, то легко зробимо висновок, хто був більш життєрадісним – вони чи ми. А разом із тим зможемо порівняти, хто мав більш витончений художній смак.

У менталітеті трипільців, судячи з усього, не існувало звичайної для того часу агресії й невиправданої жорстокості – за системою “інь-ян” вони були народністю “інь”: м’якою, романтичною, жіночною. Навіть невідомо, чи мали вони армію.

Трипілля – суспільство з гарантованою системою забезпечення життя, яке створило собі високий комфорт у побуті. Помешкання в них були по 70–140 кв.м. Чи багато хто з нас зараз, у XXІ столітті, живе у власних двоповерхових котеджах? А трипільці жили – це для їхнього суспільства було нормою.

Господарство та побут трипільців були чітко злагодженими. Свої охайні житла вони розписували колоритними візерунками, обрамляли квітами – ці традиції залишилися і в сучасній Україні. На відміну від Європи, де будинки більш масивні й прагматичні. Або ж на відміну від одноманітних осель середньої смуги Росії.

У ті часи, як тепер Західну Європу, землі Трипілля масово наводнювали “емігранти” – трипільська якість життя була набагато вищою від європейської, та й саме життя було набагато привабливішим.

Тільки заможне суспільство здатне досягти високих щаблів у культурі й мистецтві. І зліт трипільського художнього ремесла став можливим саме завдяки неймовірному, як на той час, економічному розквіту Трипільської протодержави, громадяни якої мали великі статки, мали можливість придбати дорогий посуд і тим самим матеріально забезпечити майстрів. Багаті, упевнені в майбутньому, люди купували дорогий одяг, прикраси із золота й срібла, персні, намисто.

У трипільців була розвинена як сільська, так і міська культура. Але лише міське середовище може зростити творчих геніїв: мислителів, художників, архітекторів – селу до таких “ледарів” байдуже. І наявність унікальної міської інфраструктури, прототипів писемних знаків, художніх цінностей, власні, які випередили час, технології, більш раннє за світовими масштабами освоєння бронзи, дозволяє стверджувати, що трипільське суспільство було на той час одним із найбільш інтелектуально розвинених.

Однак, щоб гарно жити, голого інтелекту недостатньо. Необхідно ще й працювати – про високу працездатність трипільців свідчать і якість, і кількість виготовленої ними продукції.

Жодне трипільське поселення не існувало на одному місці понад три покоління.  Це зрозуміло – за цей час його мешканці вирубували довкола ліси, вибивали дичину, виснажували під посівами землю. Але дивно те, що, полишаючи старе місто, вони дощенту його спалювали. Навіщо – не відомо. Жертвували будинки богам? Не хотіли, щоб у родове гніздо припленталися сторонні? Словом – “до основанья, а затем…”. Нам залишається лишень зробити висновок, що для них була характерна готовність почати життя з нової сторінки.

І наприкінці про жінку. Так, жінок вони поважали. Але й, вибачте, любили! Погляньте на їхні жіночі статуетки.

bee3fc57e6f7ee67637a1151d275a195

Вони – неймовірно еротичні! З усіма нюансами, подробицями і принадами жіночого тіла. Та й чи може життєрадісне південне суспільство бути не еротичним? Судячи зі статуеток, на ранніх етапах свого розвитку ідеалом жіночої краси трипільці вважали пухленьких панянок з невеличкими персами й неймовірно пишними стегнами. Згодом увійшли в моду довгі ноги й струнка “спортивна” фігура.
          Павутиння тисячоліть  

І все-таки, чи не є спроба пов’язати трипільські архетипи до українського менталітету гіпотезою помилковою? Так би мовити, прагненням видати бажане за дійсне? Чи не правда, важко повірити, наприклад, у те, що українська і “трипільська” мови подібні – це твердження скептики беруть на сміх. Можливо, вони й мають рацію. Хто зна. А я наведу приклад із власного “трипільського” життя.

Якось ми з медичним директором фармакологічної компанії “Sanofі” Володимиром Мощичем вечеряли в одному паризькому ресторані. У Франції не ведеться підходити до тих, хто сидить за сусідніми столиками і щось у нього запитувати. Проте, почувши нашу бесіду, якийсь поважний мосьє не зміг стримати цікавості, підійшов і запитав: “Скажіть, будь ласка, на якому діалекті італійської мови ви розмовляєте?” Ми відповіли, що розмовляємо – українською. А італійська мова, так само як і українська, є діалектом трипільської.

Зрештою, звідкілясь же взялися в українській і італійській мовах спільні слова, такі, як skarpone (шкарпетки), comorra (комора), bagno (багно), palazzo (палац)… Як стверджують лінгвісти, у цих двох мовах кількість голосних і приголосних звуків розподілено порівну, що й надає й тій і іншій особливої мелодійності. В інших мовах – романо-германських, слов’янських – цю пропорцію зміщено в бік приголосних. Гадаю, якби ми з колегою розмовляли російською (болгарською, угорською, румунською і т. д.), той мосьє до нас би не підійшов і нічого б не запитав. Що ж, можливо, настане день і будуть запитувати італійців: “Скажіть, будь ласка, на якому діалекті української мови ви розмовляєте?”

Мова й ментальність – виживають за будь-яких умов. Візьміть який-небудь давній текст. Хоча б “Повість врем’яних літ”. Там майже все зрозуміло!

Понад тисячу років тому ті, кого сьогодні називають угорцями, переселилися в Європу із Західного Сибіру. Отож, коли в 1990-х роках угорські фахівці брали участь у будівництві газопроводу в Сибіру, перекладачами у них були місцеві ханти-мансі, які ніколи не відвідували ні Угорщини, ні курсів угорської мови, однак розуміли своїх “родичів” без особливих проблем.

Ось і виходить: не може бути, щоб від “трипільської” мови в українській нічого не залишилося. І не може бути, щоб в українців не залишилося бодай чогось від “трипільського” менталітету. Українці, як не крути, їхні нащадки, які увібрали в себе їхні гени, успадкували їхні базисні архетипи. Як то кажуть – по татку й дитятко!

От така класна у пана Олександра стаття. Нам залишається лише надіятись, що будуть колись досліджені і Гусятинські поселення, можливо ще дуже багато потаємного ховають від нас береги Збруча.

 


Свято коляди та вертепів “Різдвяні дзвони”

19 січня 2017 року на центральній площі Гусятина відбулось свято коляди та вертепів “Різдвяні дзвони”.

Після виступу юних віншувальників запросив до себе на чай голова Гусятинської об’єднаної територіальної громади Левицький М.М.

Вертепне дійство також завітоло до краєзнавчого музею

Екскурсійний маршрут по Гусятину

Найсхідніший райцентр Тернопільської області, містечко Гусятин (7,7 тис. мешканців) колись розташовувалось по обидва береги Збруча. У 1772 році його розділив австрійсько-російський кордон, а в міжвоєнний період – польсько-радянський. Сьогодні колишнє містечко розділяє хіба що Збруч: з тернопільського боку Гусятин – селище міського типу з багатьма збереженими пам’ятками, а з хмельницького боку – звичайне село.

image

Назва поселення транформовувася століттями: спочатку Всятин, потім – Усятин, і нарешті – Гусятин. Є принаймні три версії походження назви містечка. Перша – від імені чи прізвиськ Ус, друга – від розповсюдженої в цій місцевості рослини гусятник, а третя версія являє собою цікаву легенду. Колись поселення лежало на Кучманському шляху а намісником цих земель був хоробрий і хитрий князь Всята. Кочівники постійно нападали на місто і Всята вирішив побороти їх хитрістю. Під час чергового походу татар їх підпустили ближче до пагорбів, що оточують місто, і зустріли невеликою кількістю війська, яке, начебто програвши, відступило до міста. Основна ж частина захисників сиділа в засідці в глибоких ярах, і коли татарське військо увійшло в долину, оборонці міста за допомогою мотузок винирнуло з ярів. Нападники були знищені за допомогою стріл і вогняних куль, зроблених із соломи та смоли, а вся долина була встелена трупами татар. З тих пір вони обминали цю долину, прозвавши її «чорною», а поселення назвали Всятин на честь князя-переможця.

Перша писемна згадка про поселення зустрічається історичних документах 1431 року, в яких згадуються бої поблизу Гусятина між польськими та литовськими феодалами. На початку XV ст. власником Всятина був Грицько Кірдей, з 1456 року – Зігмунд Кірдей. У 1539 році польська королева, італійка за походженням, Бона Сфорца, надала поселення у володіння Яну Свірчу. Той у 1559 році виклопотав у короля Сигізмунда ІІ для Гусятина Магдебурзьке право та дозвіл проведення трьох ярмарків на рік та щотижневих торгів. Ян Свірч також збудував у місті дерев’яну фортецю. В той час Гусятин розташовувався по обидва береги Збруча.

Колонада над Збручем

З лівого берега Збруча з боку Гусятина Хмельницької області відкривається панорама Гусятина тернопільського. У міжвоєнний період на лівому березі Збруча була зведена колонада з 10 парних колон, яка символізувала в’їзд до «країни рад» із лозунгом «Социализм сотрет все грани капитализма». Сьогодні вона є одним з символів Гусятина.

1942 рік. Гусятин. на хмельницькому березі річки Збруч.

                            Церква Святого Онуфрія

Будівництво Онуфрійської церкви велося у 1519-1523 роках мандрівними афонськими монахами. Вона є зразком поєднання подільської і молдавської архітектурних шкіл і могла одночасно служити і храмом, і фортецею. Товщина її стін сягає 1,9 – 2,2 метри. Над великим квадратним у плані бабинцем підвищувалася оборонна вежа із сходами на хори, схованими в товщі муру. На жаль, її оборонний ярус з бійницями не зберігся. Храм був оточений оборонним муром. За турецького панування, коли був садибою паші, церква була перероблена на мечеть. «Реконструкцію» храму проведено у 1928 році, коли вона лишилася бойового ярусу над бабинцем.

image

Синагога

Цікавою пам’яткою Гусятина, що збереглася до наших днів,  є синагога, розташована у міському парку. Збудована орієнтовно на початку XVII ст. і була пристосована для оборони. Про оборонне значення будівлі нагадують ключеподібні бійниці, до яких вели сховані в мурах в північно-західному розі будівлі сходи. Ці сходи збереглися і донині. Залишки гарматних бійниць можна побачити і у першому ярусі, товщина якого становить 1,76 – 2,16 метри. До 2002 р. у приміщенні синагоги був музей. Зараз будинок стоїть порожній і руйнується.

1187271438

 

Пам’ятник Северинові Наливайку

У Гусятині народився Северин Наливайко – керівник селянсько-козацького повстання 1594-1596 рр. У першу річницю незалежності України відкрито перший в Україні пам’ятник цьому легендарному ватажку (архітектор С. Калашник, скульптор К. Сікорський). pamnalivayko

Про Наливайка складали багато народних дум. Як народного героя його не раз згадував Т.Г.Шевченко у своїх творах. Український письменник Іван Ле написав історичний роман «Наливайко». Українська поетеса Л. Костенко написала історичний роман у віршах «Маруся Чурай». 26 січня 1998 року Національним Банком України була випущена пам’ятна срібна монета номіналом 20 гривень із серії «Герої козацької доби» присвячена пам’яті Северина Наливайка.

 Костел Святого Антонія та келії монастиря отців-бернардинів

У 1610 році Олександр Калиновський збудував у Гусятині дерев’яні костел і кляштор для отців-бернардинів. Протягом 1623 – 1625 році його син Марцин Калиновський спорудив мурований костел Св. Антонія і монастирські келії, де оселилися 12 ченців. У 1648 році храм і монастир частково знищили козаки. За часів турецької навали у 1672 році ченці виїхали з Гусятина і повернулися сюди лише у 1690 році. kostel_gus2

Багато матеріальних втрат костелу завдала Перша світова війна. Після відновлення в міжвоєнний період храм так і не вдалося повернути до довоєнного стану. У 1975 році під час реставрації костелу було збудовано стелю у вигляді бетонного склепіння та фронтон з червоної цегли у вигляді східців. За часів перебудови храм повернули римо-католикам і після часткового завершення ремонтних робіт освятили у листопаді 1990 року під титулом Святого Антонія. Зараз проводиться реставрація храму відповідно до проекту 1925 р.

Джерело мінеральної води «Новозбручанська»

У далекому 1965 році геологи по долині Збруча шукали нафту, та замість неї із глибини надр понад 190 м вдарив потужний струмінь артезіанської води. Ніхто не знав, що то за водичка… Та коли за декілька років її дослідили виявилось, що це – гідрокарбонатно-магнієво-натрієва слабомінералізована вода за хімічним складом подібна до трускавецької «Нафтусі» проте на 25% ефективніша за неї.

6 червня 1980 р. було відкрито санаторій-профілакторій «Збруч». Заснували його в корпусах містечка будівельників газопроводу «Уренгой – Помари – Ужгород». Вже тоді було створено все необхідне для лікування та зміцнення здоров’я майже 500 чоловік одноразово. Згідно статистичних даних за вісімнадцять років на курорті Гусятин було оздоровлено понад 70 тисяч відпочивальників. Та у 2011 році почалися проблеми. Залишившись без клієнтів, «Збруч» занепав, а у листопаді 2011-го перестав працювати.

Районний краєзнавчий музей

В основному і науково-допоміжному фондах музею зберігаються понад 16 тисяч експонатів – унікальні колекції викопних решток кісток мамонта й динотерія, кам’яні та бронзові знаряддя праці, гончарні вироби, старовинна вишивка тощо. Музей організовує науково-дослідну, науково-просвітницьку, фондову, експозиційну та виставкову роботу. zbruch

Експозиція городища – святилища Богит, яке входило в «Збруцький культовий центр», що оформлена в приміщенні малого експозиційного залу музею у вересні–жовтні 2009 року, – стала візитівкою краю і дуже цікавим об’єктом для потоку туристів. Святилище є пам’яткою археології національного значення (охоронний номер 2249).

У складі музею три відділи: природи, археології, історії. Спеціальні стенди розкривають особливості природи Гусятинського краю, його досягнення в економіці. Демонструються унікальні колекції : викопні рештки кісток мамонта, кам’яні та бронзові знаряддя праці, гончарні вироби тощо.

Монумент Незалежності

До 10-ї річниці Незалежності України на центральній площі збудовано монумент Незалежності: восьмигранну колону висотою 8 метрів із фігурою Ангела-провісника волі заввишки 2,5 метри (скульптор М. Обезюк). 1859

 

Пам’ятник Тарасові Шевченку

19 жовтня 1993 р. на площі перед міським кінотеатром відкрито пам’ятник Тарасові Шевченку. Це повнофігурний пам’ятник, де зображено поета, який сидить на лаві з книгою в руках, автор монумента – киянин М. Обезюк. До 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря було реконструйовано і саму площу.  37680_800x600_TSHDSCF1222_001

 

 

 

Пам’ятник воїнам-афганцям

26 березня 2002 р. було відкрито пам’ятник воїнам-афганцям на розі вулиць Незалежності і Шевченка. Автор проекту Б.І. Рудий, генеральний спонсор – М.С. Білик. Пам'ятний_знак_воїнам-афганцям,_Гусятин

Важкі випробування випали на долі 142 наших краян. Щорічно 15 лютого біля символічного пам’ятного знака, відбувається панахида та вшанування тих, хто загинув і вже тепер помер від ран та захворювань.

 

Пам’ятник жертвам аварії на ЧАЕС

26 квітня 2011 р., у день 25-ої річниці Чорнобильської трагедії, у скверику біля кінотеатру, було відкрито пам’ятник жертвам аварії на ЧАЕС. Біля пам’ятника щорічно відбуваються панахиди та згадують мужність і самовідданість тих, хто брав участь у ліквідації аварії. 141215-16

 

Могила Січовим Стрільцям

14 жовтня 1994 р. жителі Гусятина вперше святково відзначали День міста та свято Покрови. Саме в цей день було урочисто відкрито символічну могилу ОУН-УПА по вулиці Тернопільській. Це гідна пам’ятка гусятинським патріотам, усім борцям за волю України, один з кращих пам’ятників незалежної України.

Екскурсійний маршрут

розроблено за матеріалами заявки участі у 5-му етапі

Всеукраїнської акції «7 чудес України», у ході якої визначать

найбільш привабливі маленькі історичні міста

та містечка нашої держави  

 Ковальчук Михайло Андрійович,

викладач-методист, викладач географії Гусятинського

коледжу Тернопільського національного технічного

університету імені Івана Пулюя

Сидорів над Збручем

Своєю статтею поділився з нами пан Дмитро Полюхович.

Тут звів свого родового замка коронний гетьман Марцін Калиновський. Він володів величезними маєтностями на Поділлі і не тільки. Зокрема, йому належало таке велике місто, як Умань. Ось центром усіх цих земель, які не поступалися розміром пересічному європейському королівству, і був Сидорів…

Кам’яний корабель

Про «столичне» минуле нині нагадують величні руїни місцевого замку. Затяті мандрівники, які сходили пішки найвіддаленіші куточки Україні, в один голос стверджують, що Сидорівський замок якщо не найгарніший, то неодмінно найромантичніший із замків Тернопілля. Я не такий крутий бурлака, аби робити такі узагальнення, але порівняно з тим, що бачив, погоджуюсь: дуже романтично! Тепер зрозуміла й неформальна назва сидорівської фортеці – «Замок-корабель». З певних точок він справді нагадує величний кам’яний лінкор…

замок

Замок звели за наказом Марціна Калиновського у 1640 році на високому мисі-острівці, утвореному річечкою Слобідкою, притокою Збруча. Є версія, що перед тим тут колись було давньоруське городище. Може бути. Місцина надзвичайно зручна для оборони –  стрімкі схили, з трьох сторін – вода.

Але ні міцні стіни, ні вигідне становище не допомогли 1672 року, коли фортецею заволоділи яничари султана Мухаммада IV (того самого, якому запорожці листа писали). За рік фортецю відбили хоробрі жовніри Речі Посполитої. Але не надовго. 1676 року турки знову захоплюють замок, завдавши останньому значної руйнації при штурмі. І потім ще 13 років тут господарювали османи. Щойно 1699 року після Карловицького конгресу ці землі повертаються до Речі Посполитої. Від часу баталій з турками якихось помітних битв у цій місцевості довгий час не було. Щойно 25 липня 1920 року в бою під Сидоровим Окрема кінна дивізія армії УНР вщент розгромила червону російську кінноту та два полки піхоти 123-ї пішої бригади. Але то вже зовсім інша історія.

Після визволення від османів на руїни родового гнізда повернувся давній власник – Марцін Калиновский. Ні, не той самий, а тезко та нащадок. Той, перший, був «коронним гетьманом», а цей лише каштеляном Кам’янецьким. Він відбудував замок і місто. Калиновські володіли Сидоровим до початку ХІХ ст. По тому його викупив барон Іґнатій Пайґерт. orda

Наполеон Орда. Руїни замку Калиновського в Сидорові (1879). Джерело – katalog.muzeum.krakow.pl.

На той час жити за стінами похмурих і холодних замків вже не було потреби. Кримське ханство впало до ніг Катерини, та й зірка Османської імперії майже закотилася. Тож набіги вже не загрожували. Дідичі почали масово переселятися до просторих та світлих палаців. Барони Пайґерти не були винятком. 1840 року Юзеф Пайґерт зводить на заході Сидорова новий палац з розкішним парком, водограями, статуями. Все, як має бути у поважних людей. normal_sidorowzamek_kalinowskich (1)

Так виглядав замок перед Другою світовою війною (джерело – genealogia.okiem.pl)

Закинутий замок, натомість, починає занепадати та руйнуватися. За часів II Речі Посполитої мальовничі руїни уживали за декорації для місцевих фестинів, які Пайґерти проводили для сусідів-аристократів або місцевих селян. Традицію спробували відновити вже в наш час. У вересні 2012 року на території замку пройшов фестиваль «Козацькі розваги». Про цю подію й досі нагадують бетонні стовпи з ліхтарями. Світити вони не світять (та й нема кому), але пейзаж псують.

terno-222

На момент, коли в Галичину прийшли «перші совіти», замок хоч і був занехаяним, але то були досить пристойні руїни. Але у 1950-х  нова влада вочевидь вирішили, що не годиться добру марнуватися. Під стіни та вежі підклали вибухівку й висадили всю південно-західну частину замку у повітря. Отримали купу файного каміння для зведення об’єктів народного господарства.

 

Маю неабияку підозру, що частину того добра хазяйновиті сидорівці розтягнули на власні потреби. Особливо ця думка не відпускає, коли йдеш дорогою до замку та милуєшся мальовничою огорожею обіч неї. Дуже вже вона якась така… замкова.

terno-219

terno-290

Іншою помітною пам’яткою Сидорова є костел Пресвятої Діви Марії (1730). Зведено його за кошти та за наказом Марціна Калиновського (молодшого). Зводячи Божий дім каштелян Кам’янецький вирішив заодно увічнити й себе. І не просто так.

terno-365

У нарисі про Гусятин уже йшлося про чи не найцікавішу пам’ятку цього міста – костел Св. Антонія з монастирем бернардинів. Мурований костел звели за кошти Марціна Калиновського (гетьмана). Але після Хмельниччини та турецького панування від нього залишилися самі руїни. Тож Калиновському (каштеляну) довелося витратити чимало грошей і зусиль на його відбудову. Про те побожне спонсорство до сьогодні нагадує «Калинова» – родовий герб Калиновських, що прикрашає інтер’єр храму.herb_kalynowa_0

                                                                                                           Герб «Калинова» в костелі Гусятина

Звичайно, мати свого родового герба у храмі – то гонорово, але все-одно не те. Тож Марцін Калиновський вирішив «запонтуватися» ще крутіше.  Замовляючи  відомому польському архітектору Яну де Вітту проект храму в Сидорові, каштелян висловив лише одне побажання – костел мав у плані повторювати двозіркову стрілу з родового герба «Калинова».

terno-150

Архітектор із завданням впорався. Вівтарну частину храму він зробив подібною до наконечника стріли, пресвітерію з трикутним ґротом у торці – до лука, а першому ярусу дзвіниць Ян де Вітт надав у плані форму зірок.

 

Водночас поряд із костелом звели двоповерховий домініканський кляштор. Монастир діяв до кінця ХVIII століття, аж поки цісарська влада почала викорінювати такі установи. Відтак споруду кляштору використовували під житло для місцевого ксьондза та для інших парафіяльних потреб. Нині тут зарОслі чагарниками руїни, єдині мешканці яких, пташки, звивають гнізда у виступах і нішах старих стін, а чимала родина бджіл зробила собі вулика в одному з коминів. Костел є в дещо кращому стані, ніж сусідній кляштор. Принаймні дах над ним наразі ще є, хоча на правій дзвіниці в покрівлі вже зяють величезні діри.

terno-362

Хранителем ключів виявився голова «Надзбручанського товариства польської культури та мови» Іван Пейко. Працює він у сусідньому Гусятині, а живе тут, у Сидорові.

terno-361

Голова «Надзбручанського товариства польської культури та мови» Іван Пейко сподівається відродити унікальний костел

– На превеликий жаль, – розповідає пан Іван, – римо-католицької громади в Сидорові немає. Тож храм стоїть пусткою. Ще років п’ятнадцять тому в селі жило кілька стареньких, до них періодично приїздив панотець і проводив тут служби. Потім вони повмирали, і костел залишився самотнім… По тому він років з десять взагалі стояв відкритим. Швендяв тут, хто хотів, і робив, що хотів… Дійшло вже до того, – обурюється пан Пейко, – що один місцевий мешканець заховав тут під час зливи коня… Потім під опіку храм взяло наше товариство…

Іван Пейко демонструє купу будматеріалів. Дошки, листи бляхи тощо:

– От, спромоглися закупати будматеріали, аби підлатати дах на дзвіницях, але все не виходить…

Як виявилося, проблема у тому, що немає крану достатньої висоти. Ледь знайшли потрібного, але власник зажадав 200 гривень за годину роботи. Кран же потрібно принаймні на 3-4 дні… Такою сумою товариство, на жаль, не володіє. Але пан Іван сподівається, що якось-то все влаштується, і рано чи пізно храм вдасться відреставрувати в усій красі. І навіть повернути на дзвіницю годинника (наразі замість нього видно лише круглі отвори, закриті іржавою бляхою).

– Звичайно, враховуючи, що римо-католиків у Сидорові майже не залишилося, навряд чи коли в храмі будуть регулярні відправи, – розмірковує Іван Пейко. – Але зберегти його все одно потрібно. Нехай як музей. Таку красу неможна втратити… До того ж, наше село має все, аби стати знаним туристичним центром. Погляньте, яка гарна природа у нас. Скільки цікавих пам’яток історії! За кілька кілометрів від нас працюють оздоровниці зі знаменитою збручанською мінеральною водою.

terno-346_1

                                                                   Фігура Христа перед костелом.

terno-194

                                                                  Придорожня капличка навпроти костелу

terno-198

В капличці стоїть кам’яна фігура святого Яна Непомуцького (1854). Цього святого дуже шанують у Чехії, але в Україні це рідкість.

Як виявилося, Марцін Калиновський недарма опікувався будівництвом костелу. У вівтарі храму є крипта, де його та його родичів і поховали.

– Раніше крипта була відкрита, і кості та черепи валялися серед сміття та порожніх пляшок. Але ми склали рештки до труни та замурували крипту. Тепер рештки вже ніхто не потурбує…

OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Людські рештки у підвалах костелу (тут ховали ченців). Світлина – ua.vlasenko.net

Поряд із костелом виблискує новенькою бляхою греко-католицька церква Різдва Пресвятої Богородиці, зведена 1812 року. Після недавнього ремонту добряче «осучаснили», але риси давньої споруди проглядаються. З цим храмом пов’язана цікава легенда. Мовляв, за німецької окупації німці влаштували справжє полювання за кольоровими металами (бронза, мідь і латунь – речі незамінні для виготовлення боєприпасів). От місцеві дядьки, аби гітлерівці не поцупили дзвона, нишком зняли його та десь закопали. Так ретельно, що досі знайти ніхто не може.

terno-187

За порадою пана Івана, прямуємо до старого цвинтаря. Там нібито мав бути надзвичайно цікавий гробівець баронської родини Пайґертів. Спочатку, зізнаюся, був певний скепсис. Спочатку цвинтар справді нічим не вразив. Звичайний закинутий сільський некрополь – здоровезні дерева, зарості кропиви та кущі, з яких ледве визирають верхівки хрестів. Але якщо трішечки зглибитися… Ого! До такого гробівця не соромно привести туристів навіть на знаменитому Личаківському цвинтарі Львова чи київському Байковому. Описувати не будемо, бо навіщо, коли є фотографії?

grobowiec_w_sidorowie._2_jpgterno-113

Гробівець Пайґертів, 1930-ті роки. Світлина – marychna.witkowscy.net

Літератори – «місцеві» та «заїжджі»

Що ж до Пайґертів, то найвідомішим представником родини був поет і митець Юзеф Каласантій Пайґерт (1799-1871). Друкував свої вірші у львівських виданнях. В його будинку була бібліотека, що складалася з кількох тисяч томів. Її разом із будинком знищили «за совітів».

Цікавою є історія палацових меблів. Як стверджують нащадки роду Пайґертів, дивовижної краси старовині меблі восени 1939 року «затрофеїв» тоді ще нікому незнаний радянський комісар. Теж письменник. Майбутній. Його безсмертну трилогію («Мала Земля», «Відродження», «Цілина») на початку 1980-х ретельно вивчали (або робили вигляд) у кожному радянському виші та на кожному підприємстві. Так, Ви вгадали. Його звали… Леонід Ілліч Брєжнєв. ))

Син Юзефа – поет і перекладач Адам Пайґерт (1829-1872) не поступався талантом батькові і теж друкував свої вірші у львівських виданнях.

Віршем Адама Пайґерта «О, моє село» (у перекладі з польської), присвяченим Сидорову, ми й завершимо нашу сюди подорож.

О, село рідненьке, розпростерте лугом,

З синім клубом диму, з солом’яним чубом.

Хатки попри річку до землі припали,

Сади твої палко тини обійняли,

І як вулик влітку роїться бжолою,

Так село буяє працею святою.

 

Ген-ген зеленіє у селі  горбочок,

А його підніжжя омива струмочок.

На горі широко  замок розмістився,

Своїми стрельницями на хати вдивився,

З гербами над ворітьми та камяним дахом,

Височить над селом, як пан над кріпаком .

 

А за замком на узгір’ї  друга є верхівка,

На ній  костелик, той ще вище замка,

Вежечками двома до неба стріляє,

Між вежами в молитві  Діва Пресвятая,

І спогляда  зверху  господня святиня

На хати селянські, на маєтки  панські.

 

То порядок давній. Хто тут будувався,

Можливо, і не знаючи, як цей лад зберігався:

Замок серед села чуйно вдивився згорИ,

Як щитом для села стали його мурИ.

І шляхтич відіпре напад ворожий.

Над ним, благословляючи, стоїть костел Божий.

 

Нині інші часи! Сумно в селі,

Дивляться старі башти, ніби в тихі трощі.

Недалеко від села в затінку діброви,

На рівнині за селом вже є власник новий.

На місцевості тихій, прозорій

Дім його стоїть на узбіччі самотній.

 

Звідки й не раз я виходжу у вечірню пору,

Туди, де людські хати, де є костел Божий,

І дивлюся на старе серед села замчище,

Моїх попередників порожнє жилище.

І на дім, що в іншу сторону звернувши,

Як костел і хати стоять, не хитнувши.

 

А костельний дзвоник голосить ангел Божий.

Нічні птахи летять на дах каштелянський,

І в щілині башти сумно кричить  пташка.

До хат повертається молодь селянська.

Я в мовчанні думаю при заході сонця,

Про те, що є скінчене, а що є без конця!

 

(1856)

 

Конкурс на отримання фінансування від Фінського Фонду Місцевого Співробітництва

Добрі друзі поділились інформацією, думаю буде корисна для всіх відвідувачів сайту.

Посольство Фінляндії оголошує змагання проектних заявок на отримання фінансування від Фінського Фонду Місцевого Співробітництва у 2017 році. Фонд Місцевого Співробітництва Посольства у 2017 році складає 100 000 євро, кошти будуть розподілені між обраними заявниками (як правило 3-5). Дедлайн – 15 лютого 2017 р.

Заявки на отримання фінансування потрібно надіслати до Посольства не пізніше 16.00, 15 лютого, 2017 року.

Усім заявникам необхідно надіслати аплікаційну форму application form, заповнену англійською мовою.  Будь ласка, дотримуйтесь обмежень кількості символів у полях аплікаційної форми.

Лише кандидатам відібраним для участі у другому турі необхідно надіслати повну проектну пропозицію із супровідними документами.

Фіналісти будуть відібрані із цієї групи, ми зв’яжемося з ними для подальшого підписання договору і т.д.

Примітка:  заявки мають бути заповнені лише англійською мовою, під час обох турів.

Загальна інформація:

Фінський Фонд Місцевого Співробітництва (LCF) – Фонд, яким управляє Посольство Фінляндії в Україні.

Фонд спрямований на підтримку місцевих (українських) неурядових організацій (НУО).

У деяких випадках також інші організації  можуть подавати свої заявки, наукові та дослідницькі інститути, незалежні ЗМІ та заклади культури.

Кожний окремий випадок має кваліфікуватися як офіційна допомога розвитку (ОДР) та відповідати офіційній політиці розвитку Фінляндії

Мета Фонду – підтримати сильні та активні громадські організації, що є важливою складовою дієвої демократії та відкритого суспільства.

Подання проектної заявки:

Фонд Місцевого Співробітництва Посольства у 2017 році складає 100 000 євро, кошти будуть розподілені між обраними заявниками (як правило 3-5). Бюджет запропонованого проекту не має перевищувати 50 000 євро, але не повинен бути менше, ніж 10 000 євро.

Зверніть увагу, що кожного року ми отримуємо у декілька разів більше заявок, ніж можемо підтримати. Конкуренція є високою. Отож ми рекомендуємо Вам уважно прочитати інструкцію та підготувати Вашу пропозицію належним чином. Особливе значення для нас має чітке визначення мети проектної заявки та очікувані результати (вплив).

У випадку якщо бюджет проекту перевищує 20 000 євро, організація повинна провести незалежний аудит.  Ми рекомендуємо Вам внести відповідні кошти до бюджету проекту.

Посольство не підтримує проекти, що передбачають фінансування виключно за рахунок Фонду.

Запропонований проект повинен мати потенціал для реальних, вимірних результатів.

Запропоновані проекти розраховані, як правило, на один рік, але мають бути завершені не пізніше листопада 2018 року.

Види проектів:

Цьогоріч пріоритетними темами для LCF проектів, що фінансуються в Україні, є наступні:

  1.      Права людини та гендерна рівність, особливо по відношенню до уразливих груп, жінок, молоді та дітей.
  2.      Демократія та належне врядування, особливо що стосується підтримки процесу проведення реформ в Україні, верховенство права та боротьба із корупцією.
  3. Охорона навколишнього середовища, особливо що стосується біологічного різноманіття.

У випадку якщо Ваш проект не відповідає вищезазначеним пріоритетним темам, Ви можете подавати заявку, але ми рекомендуємо Вам бути переконливими у презентації Вашого проекту.

Наступні види проектів не можуть бути підтримані Фондом Місцевої Співпраці Посольства Фінляндії:

  • проекти, що впроваджуються урядом, міністерствами та місцевими органами влади
  • проекти політичних партій
  • проекти, в яких бенефіціарієм виступає одна людина, одна сім’я або приватний бізнес
  • проекти, спрямовані виключно на благодійність
  • організація одного заходу, пов’язаного, наприклад, із культурою, благодійністю або конференція
  • гуманітарна допомога (таке фінансування здійснюється іншим встановленим шляхом)
  • ООН та інші міжнародні організації, міжнародні неурядові організації та фінські НУО. (Такі види організацій подають свої заявки та отримують фінансування із центрального офісу у Гельсінкі).  Місцеві (українські) партнери та установи-виконавці, однак, можуть бути обрані.
  • персональні гранти для індивідуальних осіб
  • програми кредитування
  • придбання транспортних засобів, земельних ділянок чи нерухомості
  • проекти, головною метою яких є подорож до Фінляндії чи іншої зарубіжної країни.

Критерії відбору

Посольство Фінляндії підкреслює важливість написання якісної проектної заявки. І хоча всім заявникам необхідно надіслати лише заповнену анкету під час першого туру ми рекомендуємо Вам ретельно підготувати Вашу проектну пропозицію на випадок, якщо Ви пройдете у другий тур і Вас попросять надіслати повну проектну заявку із супровідною документацією.

Заявники повинні продемонструвати професійну компетентність для виконання роботи, яку вони мають намір фінансувати за допомогою Фонду. Професійна компетентність має бути відображена у якості та чіткості проектної заявки. Найважливіший критерій відбору проектних заявок – це відповідність та якість заявки.

Під час відбору проектних заявок Посольство намагається зберегти баланс між пріоритетними темами, а також географічний баланс діяльності в межах України.

Ми також намагаємося дотримуватися балансу між отримувачами грантів. Якщо, наприклад,  Ваша організація вже отримувала грант від Фонду один ча два роки тому, Ви маєте право подавати нову заявку, але ми можемо прийняти рішення дати шанс новому партнеру. Один партнер може отримати фінансування протягом максимум двох років поспіль. У іншому випадку ми будемо раді співпрацювати із партнерами, з якими у нас є гарний досвід співпраці.

Ознайомтеся, будь ласка, з наступними критеріями для більш успішного написання проектної заявки:

  • заявник має право подавати заявку до Фонду
  • проект кваліфікується як офіційна допомога розвитку (ОДР) та призначений безпосередньо для цілей Фонду
  • головна мета проекту, види діяльності та очікувані результати чітко визначені
  •  адекватні показники для оцінки результатів
  • чітка та реалістична оцінка затрат
  • чітке визначення  бенефіціарів та їх потреб
  • реалістичний аналіз ризиків: що може піти не так?
  • очікувані довгострокові результати проекту пояснені
  • діяльність партнера та проект мають бути довгостроковими
  • гендерна рівність та інше рівноправ’я взяті до уваги у проекті

Перший тур:

Заявники повинні заповнити нижченаведену форму заявки і надіслати її до 16:00, 15 лютого 2017 року, на електронну адресу: PYM.KIO@formin.fi

У темі повідомлення вкажіть, будь ласка “LCF” та назву Вашої організації. Заявка повинна бути завпонена аглійською мовою.

Увага!  Аплікаційні форми без дати і підпису не будуть розглядатися. Після заповнення заявки, будь ласка, роздрукуйте її, відскануйте та надішліть на електронну пошту у pdf форматі. Не надсилайте, будь ласка, ніяких інших додатків.

Будь ласка, не надсилайте заявки декілька разів, не відправляйте заявку на інші адреси, лише на вищезазначену. Також не використовуйте сторінку Facebook Посольства або будь-який інший неофіційний канал зв’язку для надсилання заявки.

Питання (але не проектні заявки!) можна направляти пані Наталії Головій: natalya. golova (at) formin.fi

Перед тим як звернутися до Посольства із запитаннями, впевніться, будь ласка, що Ви не можете знайти необхідну інформацію самостійно у цій інструкції. Посольство не надаватиме інформацію щодо процесу відбору заявок до закриття конкурсу.

Не намагайтеся вплинути на процес відбору заявок телефонними дзвінками чи проханнями про зустріч. Посольство звернеться до Вас лише у випадку якщо Ваша організація пройде у другий тур і Вам необхідно буде надіслати повну проектну заявку. Результати першого туру слід очікувати до 10 березня 2017 року.

Процес відбору заявок є предметом форс-мажорних обставин,  що може іноді призвести до затримок.

Другий тур:

Заявники,  які проходять у другий тур, мають надіслати повну проектну заявку до кінця березня 2017 року (або пізніше, про що буде домовлено) на ту саму електронну адресу: PYM.KIO@formin.fi

У темі повідомлення вкажіть, будь ласка “LCF” та назву Вашої організації.  Проектна заявка та основні додаткові документи мають бути написані англійською мовою.

З обраними кандидатами ми зв’яжемося окремо для обговорення проектних пропозицій перед тим, як приступити до підписання договору. Це той момент, коли організація може запропонувати зміни до робочого графіку або інших деталей, скоротити бюджет запропонований спочатку (але не збільшити його) та інші питання.

Заявники, яких не вибрали для надання гранту, будуть повідомлені на цій стадії належним чином.

Переконайтеся, що Ваша контактна інформація є правильною аби ми могли зв’язатися з Вами.

Додаткова інформація:

Посольство Фінляндії залишає за собою право прийняти або відхилити проектні пропозиції згідно своїх преференцій  та змін ситуації в країні.

Проектна Угода між Посольством Фінляндії та організацією повинна бути підписана уповноваженим представником організації-отримувача гранту.  Підписання відбудеться у Києві, у Посольстві Фінляндії.

Отримувач гранту від Фонду несе відповідальність за виконання заходів, для яких грант був наданий та за належну фінансову діяльність. Наприкінці проекту організація повинна надати Посольству повний описовий та  фінансовий звіти про здійснення проекту, відповідно до плану дій та Угоди. Для проектів, що тривають лише рік проміжний звіт не передбачається.

Бюджет проекту та сума гранту в Угоді вказані у євро. Організація-одержувач самостійно приймає рішення  отримувати фінансування у євро (як буде вказано в Угоді) або в еквівалентній сумі у гривні за курсом Посольства на момент оплати. Посольство не буде компенсувати втрати, пов’язані із обмінним курсом валют.

Грант, як правило, надається двома частинами: на стадії ініціювання проекту після підписання  Угоди,  друга і остання частина – після отримання Посольством належної фінальної звітності.

Посольство залишає за собою право перевіряти або оцінювати будь-який з проектів, що фінансується у будь-який час. Організація, відповідальна за проект, повинна надати всю необхідну документацію для оцінки / перевірки.

Всі проекти з бюджетом у € 20 000 або більше зобов’язані проводити незалежний аудит, ми рекомендуємо включити ці кошти до бюджету.

Детальніша інформація – http://bit.ly/1JHvyEL

Найоригінальніший туристичний маршрут Тернопілля

Незабутня подорож українським кораловим рифом  або Медобори запрошують

 

Маршрут та його протяжність. 1 день: смт. Гримайлів – (5 км) – с. Вікно  – (40 км) – смт. Гусятин – (15 км) –  с. Сидорів  – (35 км) – с. Чагарі – (10 км) – м. Копичинці – (5 км) – с. Оришківці готельно-туристичний комплекс «Орися» (нічліг). 2 день: с. Оришківці – (45 км) – с. Городниця  – (55 км) –  курорт Сатанів;

Всього за два дні: 220 км;

Програма дводенного еколого-туристичного маршруту

«Незабутня подорож українським кораловим рифом або Медобори запрошують»

1 день

09.00 – зустріч групи в смт. Гримайлів;

09.00 – 09.30 – екскурсія до музею Івана Пулюя;

09.30 – 09.45 – переїзд до села Вікно;

09.45 – 11.30 – пішохідна екскурсія до карстових озерець та екостежкою «Гора Гостра»;

11.30 – 12.30 – переїзд до смт. Гусятин;

12.30 – 13.30 – оглядова екскурсія по Гусятину;

13.30 – 14.30 – обід;

14.30 – 14.50 – переїзд до с. Сидорів;

14.50 – 16.00 – екскурсія до Сидорівського замку;

16.00 – 16.40 – переїзд до села Чагарі;

16.40 – 17.30 – екскурсія-огляд скульптурних композицій с. Чагарі;

17.30 – 17.45 – переїзд до м. Копичинці;

17.45 – 18.30 – екскурсія в музей театрального мистецтва м. Копичинці;

18.30 – 19.00 – екскурсія до дерев’яної церкви Воздвиження Чесного    Хреста 1630 р.;

19.00 – 19.20 – переїзд до туристичного комплексу «Орися» с. Оришківці;

19.30 – 20.30 – вечеря, поселення, нічліг;

 

2 день

08.00 – 09.00 – сніданок

09.00 – 09.50 – переїзд до с. Городниця;

09.50 – 12.00 – пішохідна подорож екологічною стежкою «Гора Богит»;

12.00 – 12.30 – перехід до урочища Соколина Скеля;

12.30 – 14.00 – підземна подорож Іванківськими штольнями;

14.00 – 15.00 – перехід долиною Збруча;

15.00 – 17.00 – пішохідна подорож екологічною стежкою «Пуща Відлюдника»;

17.00 – 17.30 – перехід до с. Кринцілів та курорту «Сатанів»;

17.30 – 19.00 – екскурсія до джерела «Збручанської Нафтусі» та водоспаду на р. Збруч;

19.00 – 19.30 – закінчення дводенної екскурсії.

Тематична довідка про об’єкти відвідування

  1. У приміщенні школи селища Гримайлів знаходиться музей-кімната Івана Пулюя – вченого, що досяг вершин європейської і світової слави. Він народився 2 лютого 1845 року, а в 1881 році у лабораторії Німецької політехніки у Празі Іван Пулюй вперше відкрив «холодне світло» або Х-промені, що на декілька десятиріч випередило відкриття Рентгена.%d0%bf%d1%83%d0%bb%d1%8e%d0%b9
  2. Неподалік села Вікно можна побачити незамерзаючі у найлютіші морози карстові озерця, що виглядають зверху, як вікна, звідси і назва села – Вікно. З північно-східної сторони села простягаються мальовничі Медобори. Їх окрасою є скелі Франка та гора Гостра Скала, на якій зростає квітка-легенда подільського краю – неопалима купина. Також у селі є цікавий музей народного побуту та садиби сільського зеленого туризму.%d0%b4%d0%b6%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%bb%d0%b0-%d0%b2%d1%96%d0%ba%d0%bd%d0%b8%d0%bd%d0%b8-%d0%b2-%d1%81-%d0%b2%d1%96%d0%ba%d0%bd%d0%be
  3. Селище Гусятин, відоме ще нещодавно як місто-курорт, районний центр. Перлиною містечка є джерела мінеральних вод: перше із них – унікальна мінеральна вода «Новозбручанська», аналогів якої немає у світі; друге – високомінералізована вода-ропа, ідентична мінеральній воді Моршина та прибалтійського курорту Друскінінкай. Пам’яткою архітектури, що досі дивує всіх величчю, є церква святого Онуфрія (друга половина XVI ст.). %d1%86%d0%b5%d1%80%d0%ba%d0%b2%d0%b0-%d0%be%d0%bd%d1%83%d1%84%d1%80%d1%96%d1%8f-%d0%b3%d1%83%d1%81%d1%8f%d1%82%d0%b8%d0%bdУ селищі досі збереглась і єврейська святиня – синагога, збудована на початку XVII ст. в готико-мавританському стилі, сьогодні – один із шедеврів єврейської сакральної архітектури на теренах України. Варті також уваги костел святого Антонія та келії монастиря отців бернардинців (1610 рік), збудовані генералом Олександром Калиновським.
  4. У селі Сидорів знаходиться один з найромантичніших подільських замків другої половини XVI ст. Це замок-корабель і таку незвичну архітектурну споруду ви не зустрінете більше ніде в Україні.  Сьогодні  це рідкісна історична пам’ятка, важливий туристичний об’єкт подільського краю. Він мав 7 веж і був витягнутий з півночі на південь на 178 метрів, а з заходу на схід – лише 30 метрів. Замок був дуже пошкоджений під час турецької навали 1672 року, потім відновлювався. Раніше навколо замку були стави та мочарі. zamokШтучно утворені водойми підвищували обороноздатність цитаделі. З початком  XVIII століття втратив оборонне значення, занепав і потроху руйнувався аж до наших часів.Ще однією окрасою Сидорова є домініканський костел, що  імітує форму герба «Калинова» – на честь власників села Калиновських. Проектував цю незвичну споруду відомий польський архітектор Ян де Вітте. Поряд із костелом знаходиться двоповерховий домініканський монастир, а на цвинтарі варто оглянути надзвичайно цікавий гробівець баронської родини Пайґертів.
  5. Село Чагарі є досить малим, проте його прикрашають цікаві скульптурні композиції. Створив ці унікальні шедеври скульптор Олексій Степановна замовлення колишнього мешканця Чагарів, мецената і уродженця цього села, голови правління ЗАТ «Житлово-будівельного комплексу «Митець» (м. Київ), мецената Михайла Мацієвського. З одного боку села зупинка у вигляді дідка-гриба. З іншого боку села сидить жаба в оточенні риб та лебедів. А сом навіть капелюха зняв, вітаючи гостей. Ця скульптура стоїть біля озера. А маленьке жабеня тримає п’ять копійок, символ достатку.chag

Ще одна дивовижна композиція прикрашає діючий фонтан у центрі села – фігура архангела Михаїла. За задумом скульптора, архангел летить головою вниз. Убиває змія і відкриває дітям книгу знань на сторінці зі словами Шевченка. Композиція містить два музичні фонтани з підсвіткою.

6. Перша писемна згадка про Копичинці датується 1443 р. У місті добре збереглися костел Успіння Пресвятої Богородиці (1802 р.) з ампірним внутрішнім декором, мурована церква Різдва Пресвятої Богородиці з дзвіницею (1898 р.), храм святого Миколая на Горі (1900 р.), Народний дім (1910 р.) і чимало кам’яниць часів віденської сецесії з усіма її надмірностями у вигляді башточок, цікавої форми дахів і затишних ганочків.%d0%ba%d0%be%d0%bf-%d0%bc%d1%83%d0%b7

Популярними для туристів є установи, що поєднують у собі не лише певні історичні чи природні відомості, а й такі, що мають важливу мистецьку цінність. До таких належать музей Театрального мистецтва, заснований в 1968 році в м. Копичинці. Експозиція музею – фотографії, живописні і графічні картини, ляльки, афіші, ескізи декорацій та костюмів, макети декорацій, театральні костюми, меблі тощо. Є зібрання рідкісних експонатів, пов’я­заних з історією українського театру і культури у Га­личині, зокрема на Тернопільщині та в Копичинцях. Нині в основному фонді музею – близько 4 тисяч екс­понатів.

Західну частину міста прикрашає одна з найдавніших культових споруд області – дерев’яна церква Воздвиження Чесного Хреста з дзвіницею, що є архітектурною пам’яткою нашого краю. Храм був збудований в 1630 році.  Часто його називають Гетьманською церквою. Побудована з великих дерев’яних зрубів без єдиного цвяха, вона і сьогодні чарує своєю неповторністю.%d1%86%d0%b5%d1%80%d0%ba%d0%b2%d0%b0

Найхарактернішою особливістю є те, що церковне приміщення перекрите не плоскою стелею, а високим вежеподібним зрубом, який винайшли українські зодчі ще в ХV ст. Ще однією цікавинкою цього храму є те, що він не має ні головних, ні другорядних фасадів. Церква збудована на низькому фундаменті. Храм вражає дивною гармонією, від нього віє спокоєм та миром. Дуже оригінальним є інтер’єр дерев’яної церкви. Досконалі художні форми начебто випромінюють духовну енергію. Храм уквітчаний вишитими рушниками, килими на підлозі та лавках – все це  сприяє відповідному настроєві. Примхлива гра світла на позолоченому різьбленні іконостасу, спів, запах ладану – все це створює особливу атмосферу, налаштовує на молитву.

На подвір’ї, на захід від храму, розташована дерев’яна, каркасна, накрита невисоким чотирьохскатним дахом дзвіниця. Єдиний у місті пам’ятний Хрест тверезості, поставлений в 1901 році, знаходиться також на церковному подвір’ї. Під ним віряни давали присягу на утримання від вживання алкоголю.

7. Нічліг пропонується в готельно-туристичному комплексі «Орися» в с. Оришківці. До складу комплексу входить: готель на 15 осіб; ресторан з вишуканим інтер’єром, смачною українською кухнею, танцювальним майданчиком та зимовим садом; мисливські будиночки; аптека; автозаправна станція; автомагазин. У готельних номерах є всі необхідні зручності: WiFi, кондиціонер, супутникове TV, ванна, душова кабіна, санвузол, room-service (24h), балкон/тераса, телевізор.%d0%be%d1%80%d0%b8%d1%81%d1%8f

Відвідувачам комплексу пропонують оздоровитись за допомогою ванн з використанням гусятинської високомінералізованої води «Рапа» (38 г/л. води), що ідентична за своїм фізико-хімічним складом до прибалтійського курорту «Друскіненкай». Нею лікують хвороби опорно-рухового апарату, нервової системи та серцево-судинної системи, цукрового діабету, гінекологічні хвороби, ожиріння. Доповнить лікування сауна із гімалайською сіллю та ефірними маслами, що позитивно впливає на нервову систему.  До послуг відпочивальників також плавальний басейн розміром 14х4 м. та глибиною 1,4-1,7 м. Перегляд відеоролика тут https://www.youtube.com/watch?v=DUuUPXoIVWA

Другий день екскурсії буде присвячений пішому походу по території Медоборів загальною довжиною 15-20 км і тривалістю  8-9 год. Після переїзду до села Городниця розпочинається пішохідна частина цього маршруту. Село розташоване безпосередньо біля Медоборів і має цікаву легенду про походження його назви та його окраїн. Саме у Городниці народився і жив Денис Лук’янович – український письменник, літературознавець, публіцист.

Далі маршрут проходить по території лісового масиву природного заповідника «Медобори», де подорожуючі знайомляться з історією створення заповідника та його природними ландшафтами.%d0%b4%d0%be%d0%bb%d1%8c%d0%bc%d0%b5%d0%bd

Приблизно через годину від початку маршруту ми піднімаємось на найвищу вершину нашого краю – гору Богит, висота якої сягає 414 м над рівнем моря. На цій заповідній горі міститься унікальна пам’ятка – ритуальне городище з численними жертовними ямами та рештками поселень волхвів і паломників.

Саме тут, як вважають дослідники, від X до XIII ст. стояв всесвітньовідомий Збруцький ідол – Святовид. На чотирьох гранях цієї фігури, загальною висотою 2,67 м., з щільного сірого вапняку, викарбовано рельєфне зображення того, як уявляли наші далекі предки три світи: верхній ярус займають верхові боги – Мокоша з рогом достатку, Лада з перснем, озброєний Перун-громовержець і сонячний Дажбог. В середній частині зібралися земні люди у танку, що вказує на невпинність життя і продовження людського роду на землі. Нижній ярус представляє бог скотарства і підземних сил – Велес, за іншою версією – потойбічний світ. Об’єднує богів спільна шапка, що відображає ідею єдиного найвищого бога Рода. За твердженнями академіка Рибакова Збруцький ідол це своєрідний пантеон язичницьких богів, видатна пам’ятка всього слов’янського світу.%d1%81%d0%b2%d1%8f%d1%82%d0%ba%d1%83%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d0%bd%d1%8f-%d0%bd%d0%b0-%d0%b1%d0%be%d0%b3%d0%b8%d1%82%d1%96

Знайдений він у 1848 році у річці Збруч, переданий у Краківський археологічний музей, де знаходиться і по сьогодні. Проте згодом місцевість утрачала своє культове і духовне значення. Збруцький ідол, за однією з версій, був захований на дні ріки від татар, за іншою, скинутий туди християнами.

Та повернемось до маршруту. Далі він проходить лісом, в якому переважають типові для нашого краю деревостани: граб, дуб, береза, липа, клен інколи трапляються бук. А ось лісові трав’янисті рослини – це ціла лікарська скарбниця. Тут вам і ведмежа цибуля, лунарія оживаюча, скополія карніолійська, лілія лісова і звичайно найкрасивіша орхідея – зозулені черевички. Всі вони є «червонокнижними» і деякі із них зустрічаються досить рідко.

Та особливе захоплення у подорожуючих викликає перебування на Соколиній скелі. Це майже стометрової висоти скеля, що нависає над річковою долиною Збруча і з якої відкривається неповторний краєвид на Медобори. Вона оповита легендою про хлопців соколів які побороли двоголового Змія, що жив у печері. У ній пізніше Кармелюк ховав зброю і гроші. Та щоб побачити таємничу печеру потрібно неабияке вміння та сміливість, як і спуск по дуже крутому, майже як у карпатських Горганах, схилу до Збруча.

Ну і ось річка Збруч. Її подорожуючі бачать чи не найбільше. Дослідники вважають, що назва  виникла від діалектного слова «збруч», яке означає болото. Місцеве населення називає болота, з яких витікає річка  «обручами», а інша версія твердить, що назва річки Збруч бере початок із слов’янських часів. Але тоді наша річка називалася «Боруч». Коли в людей запитували, куди вони йдуть, чулося у відповідь: «За Боруч». Пізніше дві літери зникли і утворилася назва річки – Збруч.

Саме тут в долині Збруча і половина шляху. Після нетривалого обіду нас чекає підйом крутим схилом до Іванівського штолень (кар’єру). У минулому тут різали камінь-вапняк, залишивши після себе велетенські підземні коридори-лабіринти, що нагадують знамениті одеські катакомби. У наш час цей кар’єр не розробляється і є незвичним природним холодильником через своєрідний мікроклімат. Подорож підземеллям справляє на екскурсантів неповторне враження, як і краєвиди з поверхні самого кар’єру. Перед вами простягається величний Медоборський хребет, окремі товтри-останці, мальовнича долина річки Збруч.

Попереду знову на нас чекає спуск до Збруча, переправа на правий берег та майже годинна мандрівка каньоноподібною долиною мальовничих Медоборів. По лісовій дорозі підходимо до урочища «Бабина долина», де вже розміщена екологічна стежка «До Пущі Відлюдника». Вона добре промаркована й оснащена інформаційними таблицями. Першим цікавим об’єктом на цьому маршруті є три цілющі джерела. За переказами, властивості води  з них досліджували ще польські  лікарі. Одне джерело лікує очі, друге – нерви, а третє – травлення. Водою, що лікує очі, треба вмиватися ще до сходу Сонця. Ця вода має у своєму складі срібло, а тому чудово лікує застудні захворювання, кон’юктивіт та інші хвороби очей. Її можна зберігати навіть протягом року і водиця не втратить своїх властивостей. До того ж, це ще і джерело Бажання, якщо загадати його і напитися водички, то воно неодмінно збудеться.%d0%b4%d0%b6%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%bb%d0%be-%d0%b1%d0%b0%d0%b6%d0%b0%d0%bd%d1%8c-%d0%b2-%d0%bc%d0%b5%d0%b4%d0%be%d0%b1%d0%be%d1%80%d0%b0%d1%85

Не менш цікавими зупинками на маршруті є давнє язичницьке городище-святилище Звенигород, невеличкий Перуновий пагорб (кожне дерево, що тут виростає, неодмінно спалює блискавка), Сліпий яр (один з найдавніших у Тернопільській області) та печера «Перлина». %d0%bf%d0%b5%d1%87%d0%b5%d1%80%d0%b0-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d0%bb%d0%b8%d0%bd%d0%b0Це перша вертикальна карстова печера на Поділлі і єдина, в якій знайдено ооліти, або «печерні перлини» (кальцитові «горошини» діаметром 5-15 мм). Широка стежка від «Перлини» за 200 м приводить нас до печери Відлюдника. Урочище-печеру разом із навколишнім лісом називають Пущею Відлюдника. Історики припускають, що перші ченці поселилися тут ще в XIV ст. Печера складається з двох невеликих кімнат площею 25 кв. м. В одній – капличка, а з неї вузенький перехід веде до келії з кам’яним ліжком і кам’яною подушкою. У скелі є одне крихітне вирізьблене віконце.%d0%ba%d0%b5%d0%bb%d1%96%d1%8f-%d0%b2%d1%96%d0%b4%d0%bb%d1%8e%d0%b4%d0%bd%d0%b8%d0%ba%d0%b0

Далі наша піша подорож проходить через Кринцілів, загублене мiж зеленими горами невеличке село багате цікавими звичаями та традицiями. До сьогоднішнього дня у ньому збереглося одне iз давнiх видiв діяльності – випалювання вапна в примітивних печах (вапнярках).

Перейшовши через річку Збруч ми потрапляємо не територію курорту «Сатанів». Мандруючи біля ставу легко потрапити до знаменитого родовища мiнеральної води «Збручанська Нафтуся». Пройшовши ще близько двісті метрів натрапляємо на надзвичайно цiкавий водний об’єкт – штучний водоспад на рiчцi Збруч. %d1%80%d1%83%d0%ba%d0%be%d1%82%d0%b2%d0%be%d1%80%d0%bd%d0%b8%d0%b9-%d0%b2%d0%be%d0%b4%d0%be%d0%bf%d0%b0%d0%b4-%d0%b2-%d1%81-%d0%ba%d0%b0%d0%bb%d0%b0%d0%b3%d0%b0%d1%80%d1%96%d0%b2%d0%ba%d0%b0Він приваблює сотні туристів та відпочивальників навіть з сусідніх областей. Купання у ньому залишає незабугнє враження як для дорослих так i для дiтей. Тому, невипадково, у лiтнiй перiод це своєрiдна «подiльська Мекка». Саме тут завершується дводенна екскурсія. Всі туристи, вражені дивовижною красою тутешньої природи, запевняють: такого, як у Медоборах, не побачиш ніде у світі.

 

Ласкаво просимо у Медобори !

 

Дводенний еколого-туристичний маршрут

розроблено для участі в обласному конкурсі «Найоригінальніший туристичний маршрут Тернопілля», що проводився з ініціативи департаменту розвитку інфраструктури, транспорту та туризму Тернопільської обласної державної адміністрації

  

 

 

Ковальчук Михайло Андрійович,

викладач-методист, викладач географії Гусятинського

коледжу Тернопільського національного технічного

університету імені Івана Пулюя

Цікаве про Старий Нижбірок

Це мальовниче село розташоване на берегах р.Тайна. Історія його досить цікава та неповторна.

                                                  Громада села біля клубу та товариство “Луг”

Цікаві світлини про життя та побут жителів Нижбірка у 1920-30 роки

Кожен господар повинен був мати документ на коня та номерний знак

Такими були боргові книжки та книжки обліку земельного податку

Такі агрегати ще до сьогодні працюють в деяких господарствах

img_3862 img_3863

Молочна пропаганда:)

 

Костел святого Антонія

%d0%ba%d0%be%d1%81%d1%82%d0%b5%d0%bb%d1%81%d0%b2%d1%8f%d1%82%d0%be%d0%b3%d0%be-%d0%b0%d0%bd%d1%82%d0%be%d0%bd%d1%96%d1%8f-%d0%b3%d1%83%d1%81%d1%8f%d1%82%d0%b8%d0%bdЙого чотирьохсотрічна історія – шлях вірного служителя католицькій церкві в різноманітних іпостасях, які завжди ставали опорою і світичем надії в мороці випробувань посланих безжальним Хроносом. А на початку цього шляху, як завжди, стояла фігура головного ідейного натхненника, в ролі якого для майбутнього монастиря та костелу бернардинів (однієї з гілок ордену святого Франциска) виступав господарГусятинського маєтку Валентій Олександр Калиновський (- 1620).
Саме його дбаннями в лічені роки в самому центрі петлі річки Збруч виросла дерев’яна укріплена твердиня католицького духу, що стала поряд з синагогою, замком і церквою святого Онуфрія вузлом міської фортифікаційної системи.Однак, першому творінню братії бернардинів Гусятина недовго довелося охороняти ввірену їй паству від зовнішньої загрози – згідно з договором спадкоємців новий власник цих земель Мартін Калиновський (1605 – 1652) (після смерті майно Валентія було розподілено між трьома синами) починає масштабну перебудову комплексу монастиря в камені у зв’язку з крихкістю від початку використаного будівельного матеріалу. Новий храм, освітлений на честь Різдва Пресвятої Діви Марії, був закінчений лише в 1645 році, що було пов’язано з постійними бойовими діями, які розгорялися в Галичині. А вже три роки потому (1648) будови монастиря, що нараховував вже більше двох десятків подвижників, сильно постраждали в ході повстання під проводом Богдана Хмельницького (1596 – 1657), коли під час штурму його не тільки розграбували, а й частково зруйнували кам’яну кладку.

У такому занедбаному вигляді покинутої своїми мешканцями бернардинській обителі довелося пережити і польсько-турецьку війну 1672 – 1676 років, і тривалу аж до 1683 року османську окупацію, і наступні за цим роки запустіння. Ченці повернулися в рідні стіни Гусятинського костелу лише в 1690-му, почавши повільний шлях відродження колишньої величі своєї святині, яке так і не відбулося б без підтримки чергового власника маєтку на цей раз з наймогутнішого польського роду Потоцьких – Станіслава Владислава (- 1732). Його клопотаннями, не останні з яких виражалися в грошовому еквіваленті до 1723 року комплекс був відновлений, чому через п’ять років було отримано підтвердження у вигляді документа про його приналежність все тому ж ордену бернардинів. Неспокійні роки становлення австрійської влади на галицьких землях після розпаду Речі Посполитої кінця XVIII століття позбавили монастирську братію притулку згідно декрету нових правителів від 1784 року, а костел перейшов у власність католицької громади міста, отримавши статус парафіяльного.

На десятиліття життя храму увійшло в спокійну колію – так для осучаснення костелу в 1910-му було надбудовано стіни і проведена загальна реставрація споруд, поки її не порушила кривава Перша світова війна, що розтягнулася для Гусятина на довгі шість років в ході яких окупаційні армії протиборних сторін не один раз змінювали одна одну на берегах Збруча (1914 – російські, 1917 – австрійські, 1920 – польські). а фатальним збігом обставин чернеча братія повернулася в рідні пенати лише напередодні самої кровопролитної війни ХХ століття – в 1938 році, поступово почавши заново обживати давно покинуті стіни. І життя тут жевріло аж до 1946 року, поки тиск атеїстичної країни рад, яка захопила західноукраїнські землі за підсумками Другої світової, не змусив духовенство знову залишити цю обитель.

Кинутий на розтерзання холодним вітрам і пронизливим дощам Гусятинський костел зустрів другу половину свого четвертого століття в гнітючому стані, проте, завдяки реставрації 1975-ого йому вдалося уникнути повного забуття, хоч і заради цього довелося пожертвувати своїм унікальним зовнішнім виглядом (з червоної цегли було надбудовано ступінчасті торцеві фронтони). Так що зорю нової епохи храм зустрів у відносно непоганому (враховуючи десятиліття запустіння) стані. Однак, і роботи для францисканців, які повернулися в стіни костелу в 1991 році, залишилося достатньо – внутрішнє вбрання храму розчинилося в мороці часу, а монастирські корпуси були повністю зруйновані.

На даний час дуже активно йде  його реставрація, так що незабаром він знову потішить наш зір своїм неповторним виглядом

Матеріали із проекту Transimperia – Мандрівка Старим Кордоном

Гусятин, події, заходи, громада