Архів категорії: Пам’ятки історії та археології

Монумент Незалежності

До 10-ї річниці Незалежності України на центральній площі Гусятина збудовано монумент Незалежності: восьмигранну колону висотою 8 метрів із фігурою Ангела-провісника волі заввишки 2,5 метри (скульптор М. Обезюк). Пропоную для огляду із різних ракурсів.

Цікаві факти із історії Копичинецького повіту

Пропоную цікаву статтю із видань нашого краю 20-30 років.

КУПУЙМО МОЛОТІЛКИ!

Пригадую собі, як наші селяне перед чотирома роками здвигали раменами, або пря­мо сміялися в кулак, як я тут або там радив їм, щоби закинули ціп, а зачали молотити збіжжа моторовими молотілками.

„Таж ми не маємо що молотити” — го­ворили одні, „а що буде робити тоді госпо­дар через цілу зиму? — казали другі. „Хтож буде нею молотити, коли ніхто не розумі­ється” —  казали треті.

                                                  Мотор. 4-ро — 5 кінний мотор з водним холодником

І треба було чекати кілька літ, щоби перша молотілка пробила собі доступ на на­ше село.

Рівно два роки тому перше село Босири в Копичинецькому повіті відважилося купити собі таку молотілку. Взяли трохи гроша з кооперативи, дещо позичили від людий і спро­вадили зі „Спілки Агрономів” чеський мотор і молотілку за нецілих 900 доларів вартости. Нині та молотілка давно вже сплатила себе і приносить немалі доходи кооперативі, а се­лянам великі вигоди.

За Босирами пішло щось 10 других сіл копичинеччини, де також за-чинають касувати старосвіцьке молочення ціпом, а заводять но­ве моторове молочення.

Ще більше моторових молотілок заку­пили села Тернопільщини, де нині майже кожде село старається чим скорше мати в себе моторову молотілку.

Які користи дає моторова молотілка в порівнанню з ручним молоченням?

Перша користь та, що не потребуєте будувати стодоли, бо все збіжжа вимолотить Вам молотілка ще при кінци жнив. Та не тільки вимолотить, але і вичистить,   якби на млинку, і ви маєте   готовіське   зерно на хі чи на продаж.

Далі користаєте   на   цім, що не муси асекуровати збіжжа,   бо   вимолочене збіж з комори легче вратувати    на    випадок   г жару,     як     не    молочене     в    стозі     чи  І стодолі.

І миши менше нищать вимолочене зерно, як немолочене, бо їх лекше винищити і коморі як в стозі та стодолі.

Як вимолотите все збіжжа нараз, ще в літі або осени, —то знаєте, скільки його зародило і скільки ви можете продати а скіль ки лишити для себе та для худоби.

Без того ви цілу зиму і ціле життя жя єте без рахунку, бо ніколи точно не знаєте! скільки ви чого мали, скільки чого самі спсн жили, а скільки згодували.

Л подумайте, скільки то звичайно марі нується збіжжа через те, що мокре збіжжі зросло в стозі, або запарилося, або лиха зложене замокло і зігнило. Молотілка всі ш страти зразу усуває.

Инші боялися, що моторова молотілка запалить стіжок та пустить з димом ціле село.

Тай про селянський збут збіжжа не мо| же бути мози так довго, доки тога збіжжа не буде молотити машина. Бо ма-шина за день вимолочує його по загонови і всьо воно виглядає однаково, якби з одного лану, а збіжжа молочене ріжними го­сподарями виглядає кожде інакше і млини чи купці не радо його купують. А як і ку­пують, то лихо платять.

Молотілка. Важить 879 кг., молотить до 60 сотн. денне

Само собою розуміється, що один гос­подар не буде купувати моторової молотілки, бо для неї не має він тільки роботи. Моло­тілку найліпше купувати одну для цілого се­ла або й для кількох сіл. Це повинні робити сільські кооперативи, або Селянські Спілки чи кружки „Сіл. Господаря”. Декуди два-три селяни купують молотілку для зарібку…

 

Таємничий Гусятин

       Мальовничі береги Збруча, на яких розкинулось давнє та неповторне містечко  Гусятин, приховують безліч таємниць, якими ця прадавня ріка,   з року в рік неохоче, ніби щось задумавши,  ділиться із нами. От і цього разу нам відкривається таємнича завіса нашого минулого, ніким не досліджена та загадкова місцина,  цілий культовий центр із своєрідними воротами в потойбіччя, зруйнованим дольменом, жертовником на самій кручі, де наші предки проводили своєрідні магічні ритуали, задобрювали дух нашої землі щоби та  дала  добру долю її мешканцям.

     Про кам’яного ідола, знайденого місцевими жителями біля цього  місця, знаходимо інформацію у праці Ю.Й. Сіцінського «Археологическая карта Подольской губернии», де зафіксовано, підсумовано, систематизовано й подано короткий опис всіх пам’яток матеріальної і духовної культури доби первісного суспільства і раннього середньовіччя (стародавні стійбища, поселення, городища, вали, кургани, могильники, капища, скарби, предмети тощо), які буди виявлені під час археологічних розвідок, досліджень та випадкових знахідок у ХІХ столітті по всіх 12-ти повітах Подільської губернії, що нині охоплюють райони південно-західної Хмельниччини, всієї Вінничини й частково Одещини.

     Знайдений ідол був у 1875 році, він являв собою чотирилику камяну статую із своєрідними зображеннями, що відображали світобудову та вірування наших предків. Шкода, що тамтешні селяни розбили його та використали як будівельний матеріал.   Такого ж ідола у 1848 році було знайдено біля с. Городниця, вище по течії від Гусятина. Даний експонат зараз зберігається у Краківському археологічному музеї. А новітню експозицію Збруцького ідола та культового центру можна оглянути в Гусятинському краєзнавчому музеї.

_005

   Оглядаючи ці масивні камяні плити із вапняку, які не характерні для даної місцини, привезені сюди імовірно із Товтрів,  ми бачимо сліди від обробки інструментами.

     Сам дольмен, судячи із розмірів плит міг мати такий вигляд як і на горі Богіт, що неподалік.

Збручанський культовий центр виник за даними археології (І.Русанова, Б.Тимощук) ще близько 6-5 століть до нової ери. Наявність на схилі гори дольмена як культової споруди може відтягнути час створення ЗКЦ ще в часи поширення на території Галичини культури лійчастого посуду. Ця культура розвинулася на півночі Європи 4 тисячолітті до нашої ери, а на території сучасних східної Польщі та Галичини — в 3-2 тисячолітті до нової ери.

дольмен

   Більша частина дольмену в Гусятині засипана землею та відходами людської діяльності, які накопичувались багато років. Сама споруда, на мою думку, була частково повалена та знищена. Колись тут вирувало життя, змінювались вірування людей, проходили війни,  мінялись імперії та режими.  Біля цих памяток, на городах, місцеві  жителі часто  знаходять фрагменти прикрас, кераміки часів Київської Русі та давніших.

    Жертовний камінь із характерним заглибленням знаходиться в 50 метрах від дольмену на підвищенні, над обривистим берегом із неповторним краєвидом.  Вивчаючи розташування схожих комплексів, можемо відзначити, що місце  є типовим для таких цілей.

Неподалік збереглась криниця також витесана у великій камяній глибі. По воду сюди уже багато століть приходять з усієї округи, адже смак у неї неповторний і легенд про її цілющі можливості багато, комусь із зором помогла, комусь із органами травлення, скільки людей – стільки й історій.

   По дорозі  до цієї  містичної  гори ми  спостерігаємо уламки єврейських надгробків, прадавніх християнських символів .

Щось у цьому таки є …

Що приховував у своїх стінах “Комуніст”

Відкрилась таємнича завіса, а вірніше ворота колишнього колгоспу «Комуніст» у с. Чабарівка, який здивував відвідувачів своїми залишками.

Сотні єврейських стел були вмуровані в стіни ферми. Кому в голову прийшла така ідея, і чиїми руками це було зроблено.  Як склалась доля у цих людей?

DSC07675

 

Проект “Стела”

          Розпочато нелегку, в деяких випадках досить суперечливу і конфліктну, але потрібну для Гусятина роботу по вивченню та впорядкуванню памяток єврейської культури. Ми не несем відповідальності за дії колишнього режиму, але відновити якусь історичну справедливість потрібно.  У 80-ті рр. XIX ст. в Гусятині налічувалося 5514 чоловік населення. З них за національністю: 736 поляків,698 українців і 3780 євреїв (юдеїв). Загалом на початку ХХ ст. євреї становили дві третини населення Гусятина, але під час війни нацисти винищили майже всіх. Було знищене і старовинне кладовище-кіркут. 

На даний час іде збір інформації і пошук стел із колишнього кладовища. Вже знайдено по Гусятину близько 10 штук та більше 50  на колишній фермі у селі Чабарівка.

Трипільська культура

До уваги відвідувачів хочу запропонувати цікаві факти із життя наших предків, оскільки численні залишки їхнього існування знайдені на околицях Гусятина. Це кераміка, знаряддя праці, прикраси, культові речі. Дещо представлено в нашому краєзнавчому музеї, багато в приватних колекціях. Своє бачення цієї епохи нам пропонує у своїй науковій праці Олександр Стражний.

Трипільці – найбільш раннє на території України осіле населення. Обрали вони цей край тому, що знайшли тут найліпшу для сільського господарства землю. Ніде в Євразії – ні на схід, ні на північ, ні на захід – немає такого багатющого чорнозему. Іти з цієї території, шукати землю кращу, більш родючу – безглуздо. Щоб покинути таке багатство, потрібно бути сліпим. Сліпими давні народності не були. І тому їхні нащадки нікуди звідси не йшли – незважаючи на всі катаклізми, вони продовжували жити там, де жили, продовжували вирощувати той же хліб, розводити тих же свійських тварин.

images (2)

Трипілля, як висока цивілізація, як і всі високі цивілізації, припинила своє існування тоді, коли це стало завгодно Історії. Але якщо придивитися до виробів місцевих племен наступних поколінь – культур бронзового століття: “ямників”, “катакомбників”, “зрубників”, ми помітимо, що на їхньому посуді присутні трипільські символи. Вони чітко виявляються й у кераміці залізного віку (скіфо-грецького періоду), на сірих вазах Черняхівської культури. Той же орнамент, ті ж сільськогосподарські технології, такі ж самі обряди. Навіть зараз в Україні можна зустріти обмащені глиною, яскраво розфарбовані “трипільські” мазанки, а символіка українських візерунків на рушниках і сорочках має прототипи у трипільських керамічних розписах – 180 поколінь між українцями й трипільцями пов’язані тисячами ниточок традицій, спільних цінностей, вірувань і тисячами павутинок ментальності.

images

          У жорнах історії

Зараз я коротенько розповім про те, що ви, ймовірно, і без мене знаєте – про культуру, економіку, релігію трипільців. Навіщо все це описувати, чи не краще перейти одразу до менталітету? Літератури про Трипілля досхочу, трипільська кераміка експонується в історичних і художніх музеях, регулярно проводяться всілякі виставки. Однак, на диво, багато українців, навіть люди з вищою освітою і вельми жвавою думкою, про Трипілля взагалі ніколи не чули! Хоча що тут дивуватися – адже в школі ми цього не проходили, і в Інтернеті трипільські рекламні банери не стрибають. Так що для початку – кілька загальних фактів, за якими надалі можна буде зробити відповідні висновки.

Ареал осілості трипільців займав величезний простір – від Трансильванії до Дніпра, від Волині до узбережжя Чорного моря. Назва “Трипілля” умовна. Так зветься містечко під Києвом, де 1897 року чеський археолог Вікентій Хвойка виявив перші сліди цієї культури. В Румунії вона називається Кукутени.

Трипільські поселення з’явилися, як ми вже згадували, в 5400-х роках до н. е. У 4600–4200 роках із Карпат, Центральної Європи й Азії сюди ринув потужний потік “емігрантів” – тих, хто сподівався знайти на цій території краще життя: швидко зросла кількість поселень, виникли міста, з’явилися культові архітектурні споруди, витвори мистецтва, протописемність, взагалі – народилася цивілізація. 4100–3200 роки – це період розквіту трипільської культури, ремесел, металообробки. З 3200-х років з невідомих причин економіка трипільців почала згасати, занепали міста, спростилася соціальна структура, зникло гончарне ремесло, власне, зникла цивілізація.


          Національність

Трипільська культура разюче схожа з культурою островів Егейського моря. Це дало привід стверджувати, що в той час від Криту до Дніпра був спільний культурний простір. Можливо, не лише культурний, але й етнічний.

Хто до кого прийшов – “ми” заселили Середземномор’я або “вони” Придніпров’я? Вчені вважають, що прийшли до нас вони. А коли так, перші колоністи трипільських земель – середземноморці.

Дослідження некрополів наступних часів свідчать, що населення пізнього Трипілля було вкрай неоднорідним. Це був конгломерат різних народів, племен і субетносів, які протягом понад двохтисячолітньої історії привнесли в трипільську культуру свої звичаї, мову, знання, технології, вірування. Але все-таки середземноморський і протоєвропеоїдний типи черепів зустрічаються частіше від інших.
          Особистість – суспільство

Трипільці переважно були селянами. Їх побутово-господарський комплекс, як вважається, належав одній родині. Розповсюджений тип поселення – “хутір”, що складався з 7–15 малих сімей, швидше за все близьких родичів. Такий спосіб життя мало чим відрізнявся від устрою інших розвинених суспільств того часу – Дворіччя, Північної Африки, Центральної Америки.

Однак мешкали трипільці не лише на хуторах, але й у величезних, як на той час, містах. Вони знали, як облаштувати життя багатотисячних колективів, як цими колективами керувати. Безсумнівно, у них були і міський “голова”, і бюрократія, і “міліція”. А можливо, і самобутні ЖЕКи, РАГСи, витверезники, в’язниці. Не виключено, що трипільський “мегаполіс” був своєрідним праобразом античного міста-держави.

З високим ступенем імовірності можна припустити, що життя в трипільському суспільстві було ледь не райським – тихим, мирним, спокійним. Адже в них не було ворогів! Лук – улюблена зброя. Але ознак військових зіткнень немає! Знайдено лише сліди незначних конфліктів – кілька десятків (всього-на-всього!) наконечників стріл чи в тому чи в іншому місці. Схоже, що на трипільські поселення не тиснули дикі степові племена – їх у той час просто не існувало. Хоча коня й було приручено, але,  судячи по збруї, у військових цілях його не використовували.

Особлива роль у трипільському суспільстві належала жінці. Її день минав у турботах: вона розтирала зерно, носила воду, годувала живність, розфарбовувала мисочки й глечики, ткала полотно, шила одяг, майструвала зі шкіри взуття – судячи з неймовірної кількості жіночих глиняних статуеток, жінка в трипільському суспільстві користувалася величезним авторитетом.

images (10)

          Економіка

          У період із 5500 до 4000 р. до нашої ери на Землі відбулася так звана землеробська революція – перехід від збирання рослин до їх вирощування, від полювання на тварин до їх розведення. І племена Трипільської культури перейшли до головної статті своєї економіки, сільськогосподарського виробництва, якщо не першими, то принаймні набагато раніше, ніж мешканці інших регіонів планети.  Адже умови були оптимальні.

Обробляючи землю, трипільці жили на одному місці 50–70 років. Земля виснажувалася, і вони переходили на сусідню територію. Дослідники стверджують (і для цього є всі підстави), що їхнє сільське господарство було настільки розвинене, що продукцію ніде було подіти – Трипільська цивілізація була одними з перших суспільств, яке вирішило проблему продовольства. Продуктів вистачало не лише для себе – у великій кількості вони експортувалися на Кавказ, у Єгипет, Месопотамію, Малу Азію, на Балкани.

Трипільці були не лише вправними хліборобами, але й обдарованими ремісниками. На ранніх етапах їхні знаряддя праці були кам’яними, але в 3600–3150 р.р. до н. е. вони вже мали майстерні з обробки головної неолітичної сировини – кременю, який використовували для виготовлення наконечників стріл, серпів, скребків, сокир та інших вкрай необхідних у господарстві речей.

images (5)

Світ розпочав освоювати бронзу наприкінці ІІІ тисячоліття до н. е. Трипільські бронзові вироби датуються V тисячоліттям до н. е.! Уже на той час трипільці використовували велику кількість мідних знарядь високої якості, на яких не було ні газової пористості, ні тріщин.

Рідко якому народові не хотілося б привласнити собі винахід колеса. Однак у той час як світ вважає, що перше зображення колеса зустрічається на шумерських фресках півдня Месопотамії (3200 р. до н. е.), на трипільських керамічних фігурках воно присутнє (якщо вірне датування) в 5000-х роках до н. е. І зображення коня в археологічних матеріалах Трипілля зустрічається набагато частіше, ніж в інших культурах того часу. Як і статуетки інших свійських тварин – корів, биків, свиней, кішок, собак.

          Культура

Щодо Трипілля існує безліч суперечливих точок зору. Але коли йдеться про культуру цих племен, навіть найстрашенніші скептики вимушені визнати, що трипільська культура, передусім кераміка, є безсумнівним світовим феноменом.

Майже у кожному трипільському житлі археологи знаходять від 30 до 200 високохудожніх керамічних виробів – блюдечок, мисочок, глечиків, кубків, амфор, кратероподібних фруктівниць. Якість посуду бездоганна – він тонкий, гладенький, майстерно розфарбований у білий, чорний, червоний і темно-каштановий кольори. Ритміка орнаменту досконала, він насичений символами і якимись знаками. Ймовірно, ці знаки – первісна магія, звернення до потойбічних сил, прохання про заступництво, захист і спроба цими силами керувати. Не виключено, що егейсько-трипільська художня кераміка дала поштовх виникненню античної кераміки, яка з’явилася в 2000–1850-х роках до н. е.

У кожному трипільському будинку стояв ткацький верстат, іноді навіть два. Трипільські господарки були великими майстринями з виготовлення сорочок, суконь, спідниць. Вони прикрашали свої вироби оригінальним кольоровим орнаментом. Зверху на сукню трипільські модниці зодягали намисто з мідних, кам’яних, скляних (так-так, уже в той час – скляних!) намистинок, морських і річкових черепашок. Вони розумілися й на прикрасах із золота та срібла.

          Архітектура

Поряд з культурою світовим феноменом трипільців є їхні величезні міста із чіткими рядами двоповерхових котеджів, з розумом спланованими вулицями, розмашистими майданами. Усе це трипільці не мали можливості звідкись скопіювати – адже розміри європейських міст того часу в десятки разів менші: якщо десь мешкало 500 чоловік – це о-го-го! Багато! А в трипільців про “багато” були свої уявлення. Їхні міста нараховували понад 10 тисяч жителів! Чимало дослідників (підкреслюю – серйозних дослідників) не сумніваються в тому, що саме трипільці створили першу у світовій історії міську цивілізацію.

images (1)

Навіщо їм потрібні були ці “мегаполіси”? Хто їх знає. Одні кажуть – для захисту від степовиків, інші – нібито степовиків тоді ще не було, а міста – це осередки соціального, економічного й релігійного розвитку. А може, просто – як Токіо, Москва або Нью-Йорк, виникли самі собою й розрослися. Не виключено, що через сім тисяч років і наші нащадки будуть гадати: і навіщо їм (тобто нам) потрібні були ці Нью-Йорки?

Були у трипільців, певна річ, і одноповерхові будинки, “мазанки”. Як зайдеш, праворуч – піч, ліворуч – лава з посудом, прямо – на самому видному місці – вівтар.
          Релігія 

На домашньому вівтарі трипільців обов’язково були присутні глиняні фігурки тих Вищих Сил, яким вони вклонялися: Богині-Матері – символу материнства й родючості, бика – символу обробки землі й багатства, змії – символу спритності, голуба – символу неба. Сакральні уявлення трипільців утілено не лише в глиняних статуетках, але й у візерунках на кераміці – зображеннях сонця, спіралі, хреста, кола, хвиль, “всевидящого ока Долі”. Ці уявлення загалом збіжні зі світоглядом народів, що з’явилися потому – античних греків, скіфів, кельтів, слов’ян. Власне, нічого дивного в цьому немає – все язичницьке світосприймання подібне: триярусний поділ світу, поклоніння Небу, Землі, Воді і силам природи, культ Великої Матері. На трипільських фігурках богиня Мати-Земля іноді постає з піднятими руками – як і слов’янська богиня родючості Мокоша, як і Софіївська Оранта. Культ Богині-Матері спільний для Трипільської цивілізації й спорідненої цивілізації Криту. Звідти він перейшов у античність і відродився в поклонінні одній із найбільш шанованих богинь Риму й Греції – Матері богів і смертних Кібелі.

Однак, попри всі спільні риси стародавніх сакральних поглядів, трипільське суспільство йшло своїм шляхом, створило й розвинуло власні релігійні уявлення й власні ритуали. Наприклад, популярний “китайський” символ інь-ян – дві змії, що зливаються в нескінченному коловороті гармонії й руху, вперше зустрічається у трипільців.

images (6)

Особливе місце в житті трипільців належало Храму. Він був яскраво розфарбований, з орнаментом, високими арками, хрестоподібним вівтарем і жертовною чашею. Н. Бурдо, яка займалася реконструкцією сакрального комплексу Трипілля, дійшла висновку, що в основі трипільського храму втілено ідею Відродження: через певні ритуали людина прагнула досягти безсмертя своєї душі.
          Мова 

На жаль, вчені поки що не мають у своєму розпорядженні магнітофонних записів трипільських ораторів. Письмових джерел теж немає: чи то символи, чи орнамент. Письменники в них, судячи з усього, повагою не користувалися.

Як же тоді можна робити якісь висновки про “трипільську мову”?

А ось як. Проаналізувавши слов’янські мови, лінгвісти виділили слова, які не мають відповідних аналогів у споріднених індоєвропейських мовах – германських, романських, індійських, іранських і т. д. Така ж копітка процедура була проведена й з давньогрецькою мовою. У підсумку дослідники отримали пласт лексики, яка начебто невідомо звідки взялася. Але оскільки щось з нічого не виникає, то вважається, що “невідомі науці” слова успадковані з мови суспільства більш давнього, яке мешкало на цій території. Тобто – трипільського.

І що ж це була за мова?

Вчені вважають, що головною особливістю мови Трипілля були переважно слова з відкритими складами. Відбитки такої ж мовної структури виявлено на Криті й у Малій Азії. Це свідчить про те, що мова носіїв Трипільської культури, швидше за все, належала до групи давніх чорноморсько-середземноморських.

У давньослов’янській мові теж переважали відкриті склади, простежувалася тенденція до рівномірного чергування голосних і приголосних. Але з усіх слов’янських мов в українській це збереглося найбільш виразно. Українська мова успадкувала з “трипільської” ще й найбільшу кількість слів. Зокрема: батько, борвій, вирій, віл, голуб, горіх, жито, іскра, кермо, кібець, кінь, кобила, колиба, крісло, ліс, малина, меч, мідь, могила, олово, равлик, свинець, срібло, теля, тиква, хліб, а також імена й культи деяких язичницьких богів і назв географічних об’єктів.

На думку Ю. Мосенкіса, українська мова запозичила з мови Трипілля ті звукові риси, які зараз усвідомлюються як її особлива “милозвучність”. Вчений вважає, що саме завдяки зв’язку з “трипільською”, українська мова, на відміну від російської або польської, належить до групи середземноморських.
          Писемність   

Чи мали трипільці писемність – улюблена тема диспутів українських ерудитів. Часто-густо можна зустріти такі повідомлення: “На підставі дешифрувань написів трипільської культури маємо повне право твердити,  що не фінікійці були винахідниками буквено-звукового алфавіту. Його за багато сторіч до найстародавніших зразків фінікійського письма винайшли… племена, які жили на території сучасної України й відомі під ім’ям трипільців.

Давайте розберемося, як на Землі виникла писемність.

У ІХ тисячолітті до н. е. на території Близького Сходу вже існував засіб зберігання й передачі інформації. Це була система глиняних кульок, де кожна кулька позначала один об’єкт (корову, барана й т.п.). У V тисячолітті до н. е. кульки почали вміщувати в спеціальні контейнери, на поверхні яких наносили символи – стислий опис того, що знаходиться всередині. Але писемність як така з’явилася приблизно в 3300-х р. до н. е. у шумерів. Їхні клинописні символи були здатні відображати не лише адміністративні записи, але й літературні твори, наприклад, такі, як “Поема про Гільгамеш”.

Починаючи з ІІ тисячоліття до  н. е. писемність з’явилася у фінікійців, приблизно тим же періодом датується виникнення ієрогліфів у єгиптян і вавілонян, а через тисячу двісті років адаптували для себе фінікійський алфавіт греки – зауважте, лише у VІІІ ст. до н. е. Навіть поеми Гомера “Іліада” та “Одіссея” за життя автора побутували лише в усному викладі й були оформлені в рукописи лише в VІ ст. до н. е. Гомер не записав свої вірші не лише тому, що був незрячим. Просто в Греції тоді ще не було писемності. Найдавніший із відомих людству грецьких написів, що увіковічив ім’я переможця Олімпійських ігор, датується 776 роком до н. е. І те, що у трипільців була писемність задовго до фінікійської, задовго до єгипетської або грецької – як би хотілося в це повірити! Однак серйозні дослідники роблять невтішний для українців висновок: писемності трипільці не мали.

“Дозвольте, – заперечують оптимісти, – адже вони мали якісь знаки?! Їх тільки на майданецькому посуді виявлено 239!”

“Так, мали, – відповідають скептики. – Але їх і досі  не розшифровано”.

“Та що ж то за шифрувальники, що тулять сюди давньогрецьку й інші мови! Це все одно, що спробувати розшифрувати П’яту симфонію Бетховена за допомогою російсько-турецького словника!” – гарячкують прихильники існування писемності.

“Трипільські символи – лише орнамент”, – парирують скептики.

“Ну то й що? – не здаються оптимісти. – У той час в орнаменті випадкових знаків не використалося. Усі ці крапки, спіралі, кола, ромбики, трикутники й заміняли їм писемність. Дві хвилі могли позначати воду, ромб – землю, ромб із хрестом – поорану землю, ромб із хрестом і крапками – засіяне поле. Ми й зараз користуємося такою символікою. Згадайте хоча б дорожні знаки!”

Саме з таких позицій підійшов до розшифрування трипільських письмових символів шумерознавець Анатолій Кіфішин. У своєму дослідженні “Давнє святилище «Кам’яна Могила». Досвід дешифрування протошумерського архіву ХІІ–ІІІ тисячоліття до н. е.” він стверджує, що йому вдалося розшифрувати чимало трипільських піктограм,  які засвідчують, що трипільські “шекспіри” ще не вміли записувати на глиняних табличках свої поеми, однак прагматичні дбайливі господарі, використовуючи піктограми “зерно”, “ячмінь”, “мотика”, “плуг”, “колесо”, вели облік матеріальних цінностей, відзначаючи на особливих жетончиках кількість виготовленої сільськогосподарської та ремісничої продукції.

І як на це реагує офіційна археологічна наука?

А ніяк. Її представники просто не звертають на гіпотезу Кіфішина жодної уваги, або заявляють, що то дурниця.

На жаль, вчені мають для цього деякі підстави. Однак визнання того, що трипільські піктограми з’явилися, можливо, раніше за шумерські, має докорінно змінити розуміння першовитоків людської цивілізації. Втім, для цього потрібно подолати звичні стереотипи мислення. А це, певно, найскладніше.

І все ж, перед нами безсумнівний історичний феномен – початкова фаза виникнення писемності. Тільки на відміну від Шумеру, в Трипіллі ця фаза не була втілена в закінчену знакову систему, так і залишилась на рівні протописемності – передачі інформації через піктограми, малюнки, візерунки. Зрештою, не обов’язково ж дряпати на черепку І LOVE YOU! Можна що-небудь намалювати. І мороки менше, і зовсім неписьменна панночка відразу ж усе втямить.
          Менталітет  

Не завжди просто відобразити менталітет тієї країни, в якій ти прожив багато років як емігрант. Важко розібратися в ментальності навіть власної країни, у якій пройшло твоє життя, де, здавалося б, знаєш усе вздовж і впоперек. Та ж  автор, бачте, зібрався робити висновки про менталітет трипільців. Чи не занадто він самовпевнений? Чи не забагато на себе бере?

Так, забагато. Але вибір у мене такий: або брати на себе забагато, або взагалі нічого – виключити комп’ютер і йти пити пиво. Друге, звичайно, привабливіше. Тим паче, що цю книгу мені ніхто не замовляв, і чи буде вона видана – невідомо. Але якщо ви тримаєте її в руках, то вона все-таки вийшла. Отже, підемо першим шляхом – самовпевненим.

Тож про менталітет трипільців ми можемо лише здогадуватися. І здогади ці такі.

Ментальність будь-якого аграрного суспільства базується на архетипі землі. Цей архетип був визначальним і в менталітеті трипільців. Вони, як і годиться хліборобам, були людьми відкритими, прагматичними, працьовитими. А з огляду на їхнє середземноморське коріння й південне місце проживання – компанійськими, веселими, доброзичливими. Про життєрадісність трипільців свідчить гама кольорів на їхній кераміці – у залах історичних музеїв трипільську експозицію видно здалеку. Вона яскрава, ефектна, сонячна – немов полотна Ренуара серед сумних картин тих художників, які, окрім сірої фарби, інших не визнають. Якщо ми поглянемо на свій домашній посуд, а потім на посуд трипільців, то легко зробимо висновок, хто був більш життєрадісним – вони чи ми. А разом із тим зможемо порівняти, хто мав більш витончений художній смак.

У менталітеті трипільців, судячи з усього, не існувало звичайної для того часу агресії й невиправданої жорстокості – за системою “інь-ян” вони були народністю “інь”: м’якою, романтичною, жіночною. Навіть невідомо, чи мали вони армію.

Трипілля – суспільство з гарантованою системою забезпечення життя, яке створило собі високий комфорт у побуті. Помешкання в них були по 70–140 кв.м. Чи багато хто з нас зараз, у XXІ столітті, живе у власних двоповерхових котеджах? А трипільці жили – це для їхнього суспільства було нормою.

Господарство та побут трипільців були чітко злагодженими. Свої охайні житла вони розписували колоритними візерунками, обрамляли квітами – ці традиції залишилися і в сучасній Україні. На відміну від Європи, де будинки більш масивні й прагматичні. Або ж на відміну від одноманітних осель середньої смуги Росії.

У ті часи, як тепер Західну Європу, землі Трипілля масово наводнювали “емігранти” – трипільська якість життя була набагато вищою від європейської, та й саме життя було набагато привабливішим.

Тільки заможне суспільство здатне досягти високих щаблів у культурі й мистецтві. І зліт трипільського художнього ремесла став можливим саме завдяки неймовірному, як на той час, економічному розквіту Трипільської протодержави, громадяни якої мали великі статки, мали можливість придбати дорогий посуд і тим самим матеріально забезпечити майстрів. Багаті, упевнені в майбутньому, люди купували дорогий одяг, прикраси із золота й срібла, персні, намисто.

У трипільців була розвинена як сільська, так і міська культура. Але лише міське середовище може зростити творчих геніїв: мислителів, художників, архітекторів – селу до таких “ледарів” байдуже. І наявність унікальної міської інфраструктури, прототипів писемних знаків, художніх цінностей, власні, які випередили час, технології, більш раннє за світовими масштабами освоєння бронзи, дозволяє стверджувати, що трипільське суспільство було на той час одним із найбільш інтелектуально розвинених.

Однак, щоб гарно жити, голого інтелекту недостатньо. Необхідно ще й працювати – про високу працездатність трипільців свідчать і якість, і кількість виготовленої ними продукції.

Жодне трипільське поселення не існувало на одному місці понад три покоління.  Це зрозуміло – за цей час його мешканці вирубували довкола ліси, вибивали дичину, виснажували під посівами землю. Але дивно те, що, полишаючи старе місто, вони дощенту його спалювали. Навіщо – не відомо. Жертвували будинки богам? Не хотіли, щоб у родове гніздо припленталися сторонні? Словом – “до основанья, а затем…”. Нам залишається лишень зробити висновок, що для них була характерна готовність почати життя з нової сторінки.

І наприкінці про жінку. Так, жінок вони поважали. Але й, вибачте, любили! Погляньте на їхні жіночі статуетки.

bee3fc57e6f7ee67637a1151d275a195

Вони – неймовірно еротичні! З усіма нюансами, подробицями і принадами жіночого тіла. Та й чи може життєрадісне південне суспільство бути не еротичним? Судячи зі статуеток, на ранніх етапах свого розвитку ідеалом жіночої краси трипільці вважали пухленьких панянок з невеличкими персами й неймовірно пишними стегнами. Згодом увійшли в моду довгі ноги й струнка “спортивна” фігура.
          Павутиння тисячоліть  

І все-таки, чи не є спроба пов’язати трипільські архетипи до українського менталітету гіпотезою помилковою? Так би мовити, прагненням видати бажане за дійсне? Чи не правда, важко повірити, наприклад, у те, що українська і “трипільська” мови подібні – це твердження скептики беруть на сміх. Можливо, вони й мають рацію. Хто зна. А я наведу приклад із власного “трипільського” життя.

Якось ми з медичним директором фармакологічної компанії “Sanofі” Володимиром Мощичем вечеряли в одному паризькому ресторані. У Франції не ведеться підходити до тих, хто сидить за сусідніми столиками і щось у нього запитувати. Проте, почувши нашу бесіду, якийсь поважний мосьє не зміг стримати цікавості, підійшов і запитав: “Скажіть, будь ласка, на якому діалекті італійської мови ви розмовляєте?” Ми відповіли, що розмовляємо – українською. А італійська мова, так само як і українська, є діалектом трипільської.

Зрештою, звідкілясь же взялися в українській і італійській мовах спільні слова, такі, як skarpone (шкарпетки), comorra (комора), bagno (багно), palazzo (палац)… Як стверджують лінгвісти, у цих двох мовах кількість голосних і приголосних звуків розподілено порівну, що й надає й тій і іншій особливої мелодійності. В інших мовах – романо-германських, слов’янських – цю пропорцію зміщено в бік приголосних. Гадаю, якби ми з колегою розмовляли російською (болгарською, угорською, румунською і т. д.), той мосьє до нас би не підійшов і нічого б не запитав. Що ж, можливо, настане день і будуть запитувати італійців: “Скажіть, будь ласка, на якому діалекті української мови ви розмовляєте?”

Мова й ментальність – виживають за будь-яких умов. Візьміть який-небудь давній текст. Хоча б “Повість врем’яних літ”. Там майже все зрозуміло!

Понад тисячу років тому ті, кого сьогодні називають угорцями, переселилися в Європу із Західного Сибіру. Отож, коли в 1990-х роках угорські фахівці брали участь у будівництві газопроводу в Сибіру, перекладачами у них були місцеві ханти-мансі, які ніколи не відвідували ні Угорщини, ні курсів угорської мови, однак розуміли своїх “родичів” без особливих проблем.

Ось і виходить: не може бути, щоб від “трипільської” мови в українській нічого не залишилося. І не може бути, щоб в українців не залишилося бодай чогось від “трипільського” менталітету. Українці, як не крути, їхні нащадки, які увібрали в себе їхні гени, успадкували їхні базисні архетипи. Як то кажуть – по татку й дитятко!

От така класна у пана Олександра стаття. Нам залишається лише надіятись, що будуть колись досліджені і Гусятинські поселення, можливо ще дуже багато потаємного ховають від нас береги Збруча.

 


Костел святого Антонія

%d0%ba%d0%be%d1%81%d1%82%d0%b5%d0%bb%d1%81%d0%b2%d1%8f%d1%82%d0%be%d0%b3%d0%be-%d0%b0%d0%bd%d1%82%d0%be%d0%bd%d1%96%d1%8f-%d0%b3%d1%83%d1%81%d1%8f%d1%82%d0%b8%d0%bdЙого чотирьохсотрічна історія – шлях вірного служителя католицькій церкві в різноманітних іпостасях, які завжди ставали опорою і світичем надії в мороці випробувань посланих безжальним Хроносом. А на початку цього шляху, як завжди, стояла фігура головного ідейного натхненника, в ролі якого для майбутнього монастиря та костелу бернардинів (однієї з гілок ордену святого Франциска) виступав господарГусятинського маєтку Валентій Олександр Калиновський (- 1620).
Саме його дбаннями в лічені роки в самому центрі петлі річки Збруч виросла дерев’яна укріплена твердиня католицького духу, що стала поряд з синагогою, замком і церквою святого Онуфрія вузлом міської фортифікаційної системи.Однак, першому творінню братії бернардинів Гусятина недовго довелося охороняти ввірену їй паству від зовнішньої загрози – згідно з договором спадкоємців новий власник цих земель Мартін Калиновський (1605 – 1652) (після смерті майно Валентія було розподілено між трьома синами) починає масштабну перебудову комплексу монастиря в камені у зв’язку з крихкістю від початку використаного будівельного матеріалу. Новий храм, освітлений на честь Різдва Пресвятої Діви Марії, був закінчений лише в 1645 році, що було пов’язано з постійними бойовими діями, які розгорялися в Галичині. А вже три роки потому (1648) будови монастиря, що нараховував вже більше двох десятків подвижників, сильно постраждали в ході повстання під проводом Богдана Хмельницького (1596 – 1657), коли під час штурму його не тільки розграбували, а й частково зруйнували кам’яну кладку.

У такому занедбаному вигляді покинутої своїми мешканцями бернардинській обителі довелося пережити і польсько-турецьку війну 1672 – 1676 років, і тривалу аж до 1683 року османську окупацію, і наступні за цим роки запустіння. Ченці повернулися в рідні стіни Гусятинського костелу лише в 1690-му, почавши повільний шлях відродження колишньої величі своєї святині, яке так і не відбулося б без підтримки чергового власника маєтку на цей раз з наймогутнішого польського роду Потоцьких – Станіслава Владислава (- 1732). Його клопотаннями, не останні з яких виражалися в грошовому еквіваленті до 1723 року комплекс був відновлений, чому через п’ять років було отримано підтвердження у вигляді документа про його приналежність все тому ж ордену бернардинів. Неспокійні роки становлення австрійської влади на галицьких землях після розпаду Речі Посполитої кінця XVIII століття позбавили монастирську братію притулку згідно декрету нових правителів від 1784 року, а костел перейшов у власність католицької громади міста, отримавши статус парафіяльного.

На десятиліття життя храму увійшло в спокійну колію – так для осучаснення костелу в 1910-му було надбудовано стіни і проведена загальна реставрація споруд, поки її не порушила кривава Перша світова війна, що розтягнулася для Гусятина на довгі шість років в ході яких окупаційні армії протиборних сторін не один раз змінювали одна одну на берегах Збруча (1914 – російські, 1917 – австрійські, 1920 – польські). а фатальним збігом обставин чернеча братія повернулася в рідні пенати лише напередодні самої кровопролитної війни ХХ століття – в 1938 році, поступово почавши заново обживати давно покинуті стіни. І життя тут жевріло аж до 1946 року, поки тиск атеїстичної країни рад, яка захопила західноукраїнські землі за підсумками Другої світової, не змусив духовенство знову залишити цю обитель.

Кинутий на розтерзання холодним вітрам і пронизливим дощам Гусятинський костел зустрів другу половину свого четвертого століття в гнітючому стані, проте, завдяки реставрації 1975-ого йому вдалося уникнути повного забуття, хоч і заради цього довелося пожертвувати своїм унікальним зовнішнім виглядом (з червоної цегли було надбудовано ступінчасті торцеві фронтони). Так що зорю нової епохи храм зустрів у відносно непоганому (враховуючи десятиліття запустіння) стані. Однак, і роботи для францисканців, які повернулися в стіни костелу в 1991 році, залишилося достатньо – внутрішнє вбрання храму розчинилося в мороці часу, а монастирські корпуси були повністю зруйновані.

На даний час дуже активно йде  його реставрація, так що незабаром він знову потішить наш зір своїм неповторним виглядом

Матеріали із проекту Transimperia – Мандрівка Старим Кордоном

Гусятинська синагога

Синагога в Гусятині.

%d1%81%d0%b8%d0%bd%d0%b0%d0%b3%d0%be%d0%b3%d0%b0-%d0%b3%d1%83%d1%81%d1%8f%d1%82%d0%b8%d0%bd
Межа XVI – XVII століть – час бурхливих воєн і повстань, коли землі Галичини, переходячи з рук в руки, були розмінною монетою у військово-економічних союзах і конфронтаціях. Тому кожен великий архітектурний об’єкт, будь то релігійний центр чи магнатська резиденція, зводився як ланка єдиного ланцюга міських оборонних споруд з усіма витікаючими з цього архітектурними особливостями. Синагога в центрі Гусятина – селищі міського типу однойменного району, а колись міста з магдебурзьким правом (з 1559 року) – не була винятком. Створена в кінці XVI століття за сприяння роду Калиновських, вона служила релігійним і культурним центром єврейської громади міста, що сягала трьох тисяч осіб, інтереси якої і була покликана захищати, виступаючи в якості самостійного оборонного центру в разі прориву міської оборони. Відновлена після пожежі в 1742 році Гусятинська синагога постає в новому обличчі, майже втративши всі свої відмітні оборонні особливості, вона набуває мавритано-готичних декорових елементів в оздобленні зовнішніх фасадів і капітальну реконструкцію внутрішніх приміщень.
З приходом XVIII століття вдосконалена військова техніка і тактика ведення воєн вносить свої корективи в архітектуру міст: окремі будівлі перестають братися до уваги як оборонні одиниці і, як наслідок, перебудовуються в стилі цивільної архітектури з елементами декору. Саме в наслідок цих віянь синагога в Гусятині доповнюється новими приміщеннями, створеними в творчих цілях – школа-хедер, молитовний жіночий зал. На початку ХХ століття все ще потужна іудейська громада Гусятинська спільними зусиллями знову проводить реконструкцію оплоту своєї віри, спрямовану на прикрасу і звеличення зовнішнього вигляду храму.
Однак періодична зміна громадянства в наслідок політичних рішень і воєн, і, як результат – зміна властьутримуючих чиновників, дії яких часто носили антисемітський характер, призвели до поступового скорочення єврейської громади в Гусятині (у 1923 року вона становила лише 546 чоловік). А Друга світова війна (1939 – 1945) лише посилила і без того тяжке становище громади: прихід Червоної армії (1939), а двома роками пізніше — німців призів до остаточного винищення євреїв міста за допомогою відселення або знищення, і підтримувати іудейський храм в Гусятині було вже просто нікому. За підсумками військових дій синагога позбулася частини північної та західної стіни. Чекати відновлення оплоту іудейської віри в Гусятині довелося довгих дев’ятнадцять років. У 1964 році було прийнято рішення про відновлення пам’ятника архітектури XVI, який роком раніше Кабінет Міністрів УРСР (1922 – 1991) вніс у реєстр з охоронним номером № 689.
Через десять років реставрації (в 1974 році) свої двері відчинила у всій своїй красі початку ХХ століття вже не синагога, а Гусятинський краєзнавчий музей. Але будівля музею відразу ж зазнала проблем, пов’язаних з архітектурними особливостями відновлених без врахування кліматичних особливостей місцевості покрівель: дерев’яні елементи не витримують опадів і в приміщення проникає волога.

Архітектура.
Спочатку (XVI століття) споруда синагоги у Гусятині представляла собою прямокутне в плані (15,6 м х 17,2 м) чотириярусне приміщення, товщина стін якого досягала 2,16 м, де перший ярус прорізали амбразури для гармат, другий і третій – для мушкетів, а четвертий (ренесансний аттик) – стрілчасті бійниці. Сполучення між ярусами відбувалося за рахунок кам’яних сходів в товщі стіни, що знаходилася в північно-західній частині будівлі на перетині прибудованих із заходу школи-хедер і з півночі – молитовного залу для жінок.

У середині XVII століття іудейський храм був значно перебудований: амбразури першого ярусу замуровані; бійниці другого та третього – розтесано у восьмиметрові готичні вікна; внутрішнє приміщення позбавляється своїх поверхових розділень і перетворюється в єдиний молитовний зал заввишки 13,5 м з культовими архітектурними особливостями (арон а-кодеш, вівтар, “троянди” на фасадах, нервюрний звід); аттик прикрашений білокам’яним парапетом з листя аканта з круглими в периметрі вежами по кутах. Саме в цей період синагога набуває яскраво виражені мавритано-готичні риси.
Через століття, в дусі віянь єврейського храмобудування XVIII, Гусятинська синагога отримує триярусну “жіночу галерею” замість молельного жіночого залу, яка увійшла в основний обсяг будинку на ряду з молитовним залом для чоловіків. Початок ХХ століття ознаменувався для іудейського храму новою реконструкцією, яка і цього разу так само торкнулася жіночої частини – цього разу галерея була знижена на один ярус, а у замін щипців, що прикрашали школу — зведено відкриту галерею.

Під час реконструкції 1964 – 1974 років синагога в Гусятині відновлює свій вигляд початку століття, втрачений після Другої світової, з тією лише різницею, що “жіночу галерею” знизили ще на один ярус, зрівнявши з хедером. От тільки під час реставрації неправильно була спроектована система стоку зливових вод, що призвело в результаті до виселення музею і нинішнього тяжкого становища храму.

Матеріали із проекту Transimperia – Мандрівка Старим Кордоном

Черняхівська культура на Збручі

Найяскравішою культурою не лише України, а й усієї Східної Європи римського часу є черняхівська. Вона охоплює величезну територію, що включає більшу частину сучасної України (за винятком північних районів у лісовій зоні та степових областей Лівобережжя), Молдову, а також східну Румунію (її тут називають “культура Синтана де Муреш”).

Зона поширення пам’яток черняхівської культури охоплює насамперед лісостепову зону, тоді як степ був заселений порівняно мало; життя осілого населення тут було пов’язане з долинами річок. Досить густо черняхівські пам’ятки займають узбережжя Чорного моря на захід від гирла Дніпра.

Поселення, як правило, розташовані на схилах невеликих річок, потічків, поблизу джерел питної води. Більшість поселень невеликі — 200—300 м у довжину і 100—180 м завширшки. Але трапляються також селища довжиною 1-2 км.

Територія вздовж річки Збруч не є винятком. Майже в кожному населеному пункті району знайдені залишки черняхівської та трипільської культур. В переважній більшості це фрагменти кераміки, прикраси, амулети, пряжки, заколки, фібули та культові речі.%d1%87%d0%b5%d1%80%d0%bd%d1%8f%d1%85%d1%96%d0%b2%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b0-%d0%ba%d1%83%d0%bb%d1%8c%d1%82%d1%83%d1%80%d0%b0-%d0%bf%d1%80%d0%b5%d0%b4%d0%bc%d0%b5%d1%82%d0%b8-%d0%bf%d0%be%d0%b1%d1%83 А також грошові знаки у всій своїй різноманітності. Знайдено сотні римських монет різних династій, переважна більшість яких відноситься до династії Антонінів 138-192 рр. (Антонін Пій, Марк Аврелій, Луцій Вер, Коммод).%d0%b7%d0%bd%d0%b0%d1%85%d1%96%d0%b4%d0%ba%d0%b8 Це пояснюється тим, що саме в цей період торгівля між нашими предками та Римською імперією була найжвавішою. %d1%80%d0%b8%d0%bcНа високому рівні розвивалось гончарство, була високоякісна кухонна, столова і тарна кераміка.

Багато знайдено на території нашої громади, зокрема у самому Гусятині та Вільхівчику. Це знаряддя праці, фібули, римські денарії Фаустини, Коммода(138-192 рр.), а також Юлії Мамеї (222-235 рр.).